Місце та роль української греко-католицької церкви в процесі національно-духовного відродження України

Турбота про гідність людини та її розвиток знаходить свій вираз у боротьбі за права людської особи, реалізація є умовою свободи, яку розуміють як свідоме і вільне прагнення до добра. Одним з фундаментальних природніх прав є право на свободу думки, совісті та релігії.

У статті 9 “Конвенція про захист прав та основних свобод людини” записано:

1. Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, як одноособово, так і разом з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужінні, ученні, виконанні релігійних і ритуальних обрядів.

2. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров'я і моралі або для захисту прав і свобод інших людей., [23,C. 9]

Європейська конвенція з прав людини стала першим міжнародно-правовим документом в галузі прав людини. Нагадаємо, що її ратифікація Україною була однією з умов членства України в Раді Європи. 17 липня 1979 р. Верховна Рада України ухвалила закон про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних . [108, С. 43-45]

Демократична, цивілізована, правова держава покликана плекати право свободи особистості, забезпечувати умови для його реалізації. З цією метою сорок четверта чергова сесія парламентської асамблеї Ради Європи прийняла рекомендації “Щодо релігійної терпимості в демократичному суспільстві”. Поряд з низкою побажань у сфері релігійної терпимості Асамблея закликала уряди всіх держав-учасниць, Європейську спільноту та відповідні органи влади і організації до здійснення наступних заходів:

- гарантувати релігійну свободу, свободу сумління і свободу культу;

- бути гнучкими щодо узгоджень різноманітної релігійної практики. [24, C. 68-70]

На думку П.Рябіновича “Реалізація саме такої державної політики щодо права людини на свободу віровизнання і щодо різноманітних організацій: “Реалізація саме такої державної політики щодо права людини на свободу віровизнання і щодо різноманітних організацій, які “інституціоналізують” і опосереднюють здійснення цього права, має, як видається, ще одне достоїнство: зникає проблема переоцінки офіційного державного ставлення до тієї чи іншої релігії внаслідок соціальної сутності держави (зокрема, зміни керівної у державі політичної партії чи групи, спілки таких партій). Повна нейтральність держави, її “віротерпимість” і фактичне визнання будь-яких релігій усуває необхідність видання нею спеціальних актів про “реабілітацію” тих окремих церков, які раніше, за умов попередньої держави (а точніше, держави іншої соціальної сутності) юридично чи навіть тільки фактично заборонялись, утискались, дискримінувались”. [212, С. 47]

Дозволимо собі не погодитись з цією думкою. Нам видається, що абсолютна відмова від ідеології марксизму-ленінізму, що практично реалізувалась у тоталітарному режимові колишнього СРСР, передбачає реабілітацію не лише перед забороненою державою УТКЦ, а перед суспільством в цілому, перед кожним громадянином України, зокрема. Саме політика радянської держави спричинила безпрецедентну духовну кризу, яка охопила українське суспільство сьогодні. “Це щось більше, ніж посттоталітарна депресія”, бо пригнічує суспільний загал аж до безупинних хвиль еміграції найздібніших, - зазначає В. Речицький, - а решту - фрустрації на рівні масової психічної перверзії”.[215, С.50] Нам імпонує думка В. Речинського, що “держава, як це довів весь політичний досвід двадцятого століття є некомпетентною за означеннях в питаннях віри... її здібності жалюгідні.

А звідси випливає й неможливість для неї бути арбітром в питаннях, які перевищують її (держави) аналітичну здатність. Саме тому вона не має права реабілітувати конфесії, бо той, хто реабілітує, завжди стоїть в позиції зверхності. Наша ж держава щойно має усвідомити своє духовно-інтелектуальне банкрутство. Отже, їй до гри сьогодні значно більше пасує роль покаяння, сповідування суспільному загалові своїх гріхів. Принаймні усвідомлення їх”. [215,С.50]

Як відомо, УГКЦ перебуває у сфері юрисдикції Риму, що в свою чергу вимагає суттєвого розширення та зміцнення з католицьким світовим центром - Ватиканом. Нагадаємо, що протистояння між колишнім СРСР та Ватиканом особливо загострилось у 1980 р. Причиною конфронтації став Синод українських єпископів у Римі, який прийняв резолюцію, що проголошувала неканонічним Львівський собор 1946 р. Оскільки ухвала була прийнята в присутності папського легата, то це фактично означало схвалення самим папою. До речі, делегований Московською патріархією до Риму митрополит Ювеналій не зміг переконати папу відмовитись від схваленої резолюції. [64, С. 142] яким чином, після десятиліть протистояння особливої актуальності набуває проблема Україно-Ватиканських стосунків. Налагодження цивілізованих контактів викликане кількома причинами: по-перше, активним входженням України в Європу, що в основі своїй є католицькою; по-друге: Україна зацікавлена у більш тісній співпраці з економічно високорозвиненими країнами Європи, що традиційно вважаються католицькими (Італія, Франція, Австрія, Іспанія, Німеччина та ін.). [277, С. 265-267]

Необхідно зазначити, що попри певні розбіжності між Україною та Ватиканом у деяких питаннях, скажімо щодо незалежного статусу УГКЦ, Ватикан виявляє до України значний інтерес. Про це свідчать зустрічі глави Католицької Церкви Івана Павла II з Президентом України Л.Кучмою, відкриття в Україні посольства Ватикану. [277,С.266]

Безумовно налагодження тісних контактів з Ватиканом та країнами розвиненої, переймання з них досвіду у ділянці державно-духовних відносин в Україні. Зрозуміло, тут ми погоджуємося з думкою Ю. Кальниша, що пошук нових моделей взаємин повинен опиратися не лише на світовий досвід і принципи демократії, а й узгоджуватися з власними традиціями та інтересами громадян України. [122,С.185]

Сучасна українська держава знаходиться на стадії побудови, громадянського суспільства. Саме тому закон про розмежування сфер компетенції духовної та світської влад - відокремлення церкви від держави - є доконче потрібним. Цей закон є здоровою реакцією суспільства на теократичну та цезаропаністську державу, де злиття духовної та світської влади зашкодило як одній, так і іншій. Однак, цей закон повинен наповнюватись конкретним змістом. На жаль, місцеві органи управління в Україні ізолюють суспільство від впливу церкви у ділянці освіти та виховання. [236, С. 188-189] Нам видається, що власне ці сфери можуть стати, і є об'єктом спільної співпраці держави і церкви, оскільки, як освіта, так і виховання виступають в ролі соціалізуючих факторів і ставлять собі за мету - формування нового типу громадянина. Таким чином, конструктивна співдільність церкви і держави може практично реалізувати проблему трансформації свідомості українського громадянина, пріоритетними рисами якого, на нашу думку мали б стати християнська мораль національне самоусвідомлення та активна громадянська. Тільки релігійна, християнська мораль може очистити, переродити окрему людину і все суспільство загалом і, таким чином, сприяти розвитку української держави, оновленню та оздоровленню нації.

Демократичне суспільство має рішуче протидіяти спробам одержавлення будь-якої релігії, хай і релігії більшості. На думку американського дослідника Ч.Д. Коула: “... відокремлення Церкви від держави найбільш можливе у такому суспільстві, якому притаманні релігійні цінності, та є найкращим як для церкви, так і для держави, з метою захистити їх одне від одного.[131, С. 150] Зауважимо, що відокремлення Церкви від держави не означає ізоляції Церкви від впливу на суспільство у тих ділянках, які є в сфері її компетенції - соціальній, виховній, освітній, культурній, духовній та ін. Перш за все таке розмежування передбачає невтручання Церкви у політичну діяльність. Варто вказати, що УГКЦ відмежовує себе від прямої участі у політиці, залишаючи за собою право давати моральну оцінку певним політичним явищам чи процесам. Напередодні виборів Президента України 1999 року М. Чайковський висловив думку про те, що керівництво УГКЦ займе стриману позицію щодо претендентів та задекларує загальний осуд тоталітаризму та комунізму, таким чином підкресливши свою державницьку позицію. [76, С. 58] Однак, необхідно зазначити, що політичні партії в абревіатурі яких є термін “християнська” - ХДПУ, ВОХ, РХП та ін. Прагнуть усіма засобами заручитись підтримкою церкви в ході виборчих компаній. [51, 27 листопада] Адже, за результатами соціологічних опитувань, Церква є інституцією, “якій українці довіряють найбільше”.[62, С. 21]

Як відомо, в конституціях усіх демократичних держав проголошуються наступні принципи: право людини на свободу слова, переконань, сповідування релігійного чи атеїстичного світогляду; рівноправність усіх громадян незалежно від їх релігійної приналежності; рівноправність усіх релігійних організацій; відокремлення Церкви від держави; світський характер останньої. Конституція Української держави розмежовує церковні та державні повноваження, забезпечуючи громадянам повну свободу вибору, що, без сумніву, є конкретним виразом демократичності суспільства. [2, С. 35] Таким чином, законодавство у релігійній сфері повинно опиратися на принципи, проголошені Конституцією України і якнайповніше відображати їх. Варто зауважити, що стосовно релігійної свободи необхідно виділити дві проблеми: По - перше, в сучасних умовах найголовнішим гарантом релігійної свободи в Україні є конфесійний плюралізм. Отож, майбутнє церкви в Україні значною мірою залежить від пошуку толерантної плюралістичної моделі релігійної ідентичності. По - друге, значної уваги потребує питання співвідношення релігійної свободи особистості захищене міжнародними стандартами та правовими документами, то право спільнот захистити свою релігійну традицію є помітно слабшим. [158, С. 14-15] Зрозуміло, що надійне забезпечення права на релігійну свободу можливе лише за умови врахування та збалансування згаданих інтересів.

З метою вдосконалення принципів стосунків між державою та Церквою в Україні Громадська Рада Українсько - Американського Бюро Прав Людини розробила певні рекомендації, що включають наступні положення:

І. Загальні міркування

Держава і Церква є автономними одна щодо іншої, що передбачає у стосунках між ними співпрацю у суспільній сфері.

Взаємовідносини між Церквою і державою повинні регламентуватись лише чинним законодавством.

3. Співпраця держави і церкви у вирішенні спільних інтересів у культурній та соціальній сферах.

ІІ. Політика держави щодо Церкви

1. Політика держави стосовно Церкви основується лише на засадах, визначених чинним законодавством.

2. Принцип рівноправності всіх релігійних конфесій перед Законом є головною засадою політики держави щодо Церкви.

3. Держава зобов'язана компенсувати негативні наслідки свого втручання в релігійну сферу та справи Церкви в минулому.

4. Державна програма, що стосується матеріальної компенсації повинна враховувати сучасний економічний стан країни. При неспроможності держави провести адекватні компенсаційні виплати, вони можуть бути замінені податковими пільгами.

5. Політика держави має бути переорієнтовано на створення умов для реалізації Церквою її специфічної місії. Держава мусить відмовитися від використання Церкви та релігійних організацій у напрямку здійснення внутрішньо та зовнішньополітичних цілей.

6. Держава повинна підтримувати і сприяти розвиткові культури, що сформувала традиції української нації, водночас не надаючи переваги жодній релігійній організації та не втручаючись у богословські та внутрішньо церковні проблеми. У відповідності до Закону “Про національні меншості” держава дбає про розвиток етноконфесійної культури національних меншин.

7. Політика держави щодо Церкви повинна гарантувати громадянам право на вільний вибір у сфері релігійних переконань, на підтримання і збереження своєї історичної релігійної традиції.

8. Оскільки Церква, як інституція духовна, на відміну від держави, не має політичних і географічних кордонів, держава має забезпечити віруючим України право спілкування з центрами духовної влади, які знаходяться поза межами української держави. [115, C. 52 - 54]

Сьогоднішня Українська держава - країна полі конфесійна. Кожна з існуючих Церков, не заперечуючи принцип відокремлення від держави, шукає свого місця в державі, прагне визначити себе у правовій та законодавчій системі, активно входячи в царину національно - духовного відродження України. Проте, громадські, адміністративні та державні інституції поступово демократизуються, то суспільна свідомість, за висловом І. Гречка, “і надалі має тоталітарний характер”, [88 с. 13] що спричиняє можливість використовувати релігію та Церкву у політичних маніпуляціях, перетворюючи їх на складову загальної політичної ситуації.

Церква, як інституція духовна покликана творити в суспільстві свою специфічну місію, яка полягає у спасінні цілого всесвіту, поширенні надприродного Царства Божого. Українська Греко - Католицька Церква, користаючи з досвіду і культурних надбань різних народів, одночасно використовуючи і свою багату спадщину та традицію, може зробити вагомий внесок у загальну скарбницю Христової Церкви і людського співтовариства в цілому. УГКЦ прагне єдності з усіма українськими державами, боронить інтереси української нації, плекає духовність українського народу, збагачує всіх християн своїм досвідом і християнським надбанням, голосячи Євангеліє Правди. Своє покликання у світі Українська Греко - Католицька Церква може здійснити лише за умови створення їй необхідного життєвого простору у незалежній демократичній правовій Україні.

Розділ 3

УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В ПРОЦЕСІ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ МОРАЛЬНО-ЕТИЧНИХ ВАРТОСТЕЙ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА.

3.1. ХРИСТИЯНСЬКА ДУХОВНІСЬ В КОНТЕКСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ СВІТОГЛЯДНИХ ПРІОРІТЕТІВ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ В УМОВАХ РОЗБУДОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Сучасне національно-духовне відродженя України, що розпочалось одночасно з проголошеням М.Горбачова демократизацією та “перебудовою”, передбачає передусім кардинальне оновлення національно-культурного та релігійно-церковного життя, політику, мовно-культурну та релігійну деструктуризацію. Національне відродження, опираючись на вивірені часом позитивні цінності українського народу, передбачає повернення кращих взірців духовності і моральності, прогресивних народних звичаїв, традицій, обрядів, в основі яких лежить християнська релігія. Демократичні процеси, які розгортались в умовах створення української державності, коли значно прискорилась інтенсивність інтернаціональних і релігійних рухів, посилили взаємозв'язок етносу і релігії. Ідеологічний плюралізм започаткував у свідомості народу принципово нове ставлення до релігії, яка поступово наповнювалась національним змістом. Як вказує О.Шуба: “...в процесі набуття релігією нового суспільного статусу почалось докорінне переосмислення її ролі і місця в історії українського народу, повернення до релігійних витоків національної духовності, моральності і культури ...” [277, C. 162].

На фоні національного оновлення, релігійне відродження спричинило до значного зростання визнання суспільством церкви, її престижу та впливу. Свідченням цього є той факт, що від 40 до 60 відсотків населення України найвищий вияв довіри висловлюють, власне, на адресу церкви, що значно перевищує рівень довіри до інших суспільних та політичних інституцій, серед яких такі, як: Верховна Рада, Президент, політичні партії, громадські органіхації. [277, C.177; 218, C.164].

Сучасні етнонаціональні процеси суттєво впливають на відродження релігії, яке можна розглядати у двох аспектах, а саме внутрішньому, який характеризується поглибленням релігійності населення, омолодженням контингенту віруючих, збільшенням питомої ваги останніх у загальному числі населення України, та зовнішньому, для нього характерне зростання церковної мережі; розбудова релігійних структур, збільшення кількості духовних навчальних закладів, монастирів та ін. Зважаючи на зовнішні та внутрішні впливи відродження релігійної сфери, О.Шуба виділяє поряд з поняттям “релігійне відродження”, яке охоплює внутрішній аспект і поняття “церковного ренесансу”, яке фіксує зовнішні прояви процесу. [277, C.159]

Зауважимо, що як національне, так і релігійне відродження в Україні натрапило на чимало перешкод, серед яких були небажання владних структур проводити демократичне реформування суспільства та неготовність частини населення сприяти та підтримати кардинальні суспільно-політичні зміни. За таких умов національно-духовне відродження може супроводжуватись поряд з позитивними і негативними наслідками. У політичній сфері вони виступають у проявах екстремізму, націоналізму, сепаратизму, конфліктності; у релігійній ділянці негативи проявляються у проповіді конфесійної винятковості, міжконфесійних конфліктах, поширені новоутворень деструктивного характеру. Як одні, так і інші руйнують суспільну мораль, загрожують стабільності та безпеці держави.

Як вказував В.Липинський: ”...упадок релігії і упадок державної організації, яка авторитет релігії береже та репрезентує, йде завжди в парі з розкладом державного, національного та товариського життя, з руйницькою гризнею розбещених в своїм необмеженім індивідуалізмі одиниць не треба, на жаль, далеко шукати”.[147,C.119]

Виходячи з певних негативних проявів у релігійній сфері, що проявились в умовах перехідного, а відтак, нестабільного українського суспільства, деякі вчені характеризують релігійно-церковне життя в Україні як таке, що перебуває у стані глибокої кризи. Так, А.Колодний виділяє наступні чинники, які на його думку характеризують цю кризу. Серед них: загострення міжконфесійних та внутріконфесійних колізій; занепад впливу традиційних для України церков; проникнення у релігійне поле Укаїни зарубіжних місій; зростання зовнішніх виявів релігійності при відсутності глибокої віри; виключення релігії з національного відродження, а то й перетворення її в дезінтегруючий фактор; відсутність релігії в ролі морального імперативу у суспільному житті.[128,С.31]

На нашу думку, кризові явища та внутрішні суперечності присутні у сучасному релігійному розвитку України, однак, ми не вбачаємо необхідності у надмірній їх абсолютизації. Швидше, ми можемо погодитися з думкою Н.Кочан про наявність кризи не у релігії, як суспільному феномені, а лише у православ'ї [132,С.118] найпоширенішій релігії в Україні, що після розколу на три конфесії УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ МП перебуває у затяжному конфлікті. Ми гадаємо, що попри всі труднощі у релігійно-церковному поступі та суперечному характері національного та духовного відродження оновлювальні процеси значно переважують кризові, а з часом і зовсім витісняють елементи кризи не тільки з релігійної сфери, а й з суспільної та політичної.

Релігійне оновлення відбувається у тісній близкості з національним пробудженям укаїнського народу. У ньому зацікавлені не тільки церква та віруючі різних конфесій, а й держава. Незважаючи на свідський характер укаїнської держави, вона покладає певні надії на церкву та релігійні організації як на один з найважливіших засобів формування і зміцнення духовних та моральних основ суспільства, адже світова практика свідчить, що саме релігія спроможна підтримувати належний рівень моральності суспільства. Вихід із кризової ситуації, в якії перебуває сьогоднішня Україна, потребує формування нової системи морально-етичних вартостей, зміни особистісної налаштованості, поведінки та суспільних структур. Як вказує З.Антонюк: “Церква не пропонує жодної моделі економічного й суспільного життя, як і не захищає жодної політичної системи,.. лише намагається вказувати та підримувати створення умов, які сприяли б реалізації духовних завдань... пропонує такий гуманізм, який, зміцнюючи морально людські особистості, має позитивно впливати на життя суспільства, сприяючи гуманним моделям вирішення суспільних проблем”. [49,С.73] Саме такою бачить суспільну функцію церкви громадянство України, яке не покладає на неї відповідальності за діяльність комуністичного режиму [109,С.32], а розцінює церкву, як соціальну інституцію, здатну розвязати численні проблеми духовного, релігійного та морально-етичного порядку.[82,С.40-50]

Церква покликана діяти в сучасному світі, згідно з динамікою і життям суспільства. Саме тому, вона пристосовується до сучасного світу, одночасно ні не ототожнюючи. Ні не протиставляючи себе жодній людині, соціальному прошарку, суспільно-політичному устрою чи культурі. Для успішного виконання своєї місії в суспільстві, церква мусить тримати в полі зору сучасну людину зі всіма життєвими ситуаціями, які її визначають. Суспільні трансформації в сучасній Україні часто викликають певну неврівноваженість та негармонійність, висуваючи таким чином низку гостро оформлених вимог. Отже, церква, щоб промовляти до людини про неї саму, про її завдання і мету, сама мусить знати потреби людини, обставини, які визначають її ментальність і джерело кризи особистості. Причиною тієї кризи є не гармонійність сучасного світу, яку зауважуємо на трьох рівнях: негармонійність у окремій особі, у сім'ї, і, нарешті, у суспільстві. [166,C.183]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16