Місце та роль української греко-католицької церкви в процесі національно-духовного відродження України

Як не дивно, сміливі, неординарні ідеї та діяльність “Руської трійці” були засуджені не лише адміністрацією Габзбургів, а й ієрархією УГКЦ, які спільними зусиллями заборонили діяльність гуртка.

Антийосифінська реакція, яка охопила всю імперію вже на початку XIX століття позначилась тим, що у Галичині шляхта поступово повертала собі панівні позиції. Віддаленість Галичини від Відня, кількість проблем, які потребували негайного вирішення робили практично неможливим ефективне управління краєм. Єдиним виходом з проблемної ситуації було рішення австрійського двору передати управління українськими землями місцевій еліті обмін на її лояльність до трону. Оскільки українська еліта обмежувалась лише духовенством, політична влада переходить до рук поляків, які уособлювали політичну еліту. [175, С. 393] Таким чином, де-юре перебуваючи у складі Австрійської імперії, де-факто Галичина знову опинилася під владою польської шляхти. Екстремінаційна політика поляків щодо українців продовжується у територіальних рамках Австрії.

Ніщо інше, як релігія, а швидше обряд, була одним із найусталеніших чинників, який відрізняв українців від поляків. Нагадаємо, що народні звичаї обох народів майже не різнились між собою і були помітні лише для ока фахового етнографа. Не значними були й мовні відмінності, запозичили одна від одної так багато, що стали взаємозрозумілими. На початку XIX століття українська мова взагалі трактувалась як діалект польської. Щоправда, велика відмінність полягала у тому, що українці користувалися кирилицею. В таких умовах саме обряд залишався постійною і недвозначною прикметою національної самостійності українців. Однак, значна частина греко-католицького духовенства, яка б мала берегти та плекати свій обряд, натомість стирала національні відмінності між українцями і поляками, приймаючи польські політичні ідеали та польську культуру. Якщо переїзд особи з села до міста означав прийняття панівної польської культури, то просування по соціальній драбині викликало полонізацію цілого прошарку українського духовенства. [258, С. 75-76] Найбільш полонізованими виявились семінаристи. І це не є дивно, оскільки до 1848 р. мовою щоденного вжитку для вихованців греко-католицької семінарії у Львові була польська. Прикладом може служити той факт, що син українського священика, патріот і історик Галицької Русі Антін Петрушевич у 1840 р. не склав іспиту з руської (української) мови, оскільки не володів кирилицею. [258, С. 76]

У 30-40 -х рр. ХІХ ст. греко-католицька семінарія у Львові перетворилась на вогнище польського революційного руху. В таких умовах ректор семінарії Венедикт Левицький всіма засобами сприяв вивченню семінаристами української мови, розглядаючи цю акцію як протидію польській революційності. [258, С. 76] Симпатії семінаристів зайшли так далеко що дехто з них приєднався у 1848 р. до польських повстанців на барикадах. Частина українського духовенства належала до Польської Ради Народової, а не до Головної Руської Ради. Указом від 12 травня 1848 р. єпископ Григорій Яхимович змушений був заборонити їм брати участь у діяльності Ради Народової. [258, С. 76]

Чи не найвагомішою причиною відступництва українського духовенства від свого народу під час революції 1848-1849 рр. було значне ополячення кліру в попередні десятиліття, яке особливо далося взнаки в середовищі української молоді, для якої польський рух був привабливий своїми революційно-демократичними лозунгами, ореолом героїзму і романтики. (однак, відрадним є факт, що група полонофілів серед греко-католицького духовенства була досить малочисельною). [248, С. 191] Зрештою, негація українців як нації польськими лідерами призвела до консолідації переважної частини українського духовенства на платформі Руських Рад. До формування своїх національно-патріотичних організацій заохочувало і керівництво УГКЦ. Більшість місцевих Руських Рад виникли у відповідь на куренду Митрополичої консисторії від 12 травня 1848 р. [248, С. 197] Однак, надавши могутнього поштовху до організаційного оформлення структури українського національно-визвольного руху в Галичині, ієрархія УГКЦ і надалі відмежувалась від політичної боротьби та підкреслювала свою незаангажованість у політиці.

Фактором, який спричинив поступову втрату про польських симпатій серед греко-католицького духовенства, стало розчарування в ідеології та практиці польського національного руху, що варто трактувати як: “невід'ємну і органічну складову частину процесу формування української національної свідомості”. [248, С. 196] Саме 1848 р. став поворотним пунктом в українсько-польських стосунках. Українське духовенство починає не просто прохолодно, а навіть вороже ставитись до польського національного руху. Революційна боротьба 1848 р. сформувала нове українське суспільство, вільне від панщини, більш соціально урізноманітнено та політично досвідчене. Однак, фінал цієї боротьби був невтішним для українців, оскільки, у 60-х роках при реорганізації імперії польська шляхта вибрала собі право політичного контролю над автономною Галичиною. Віддавши реальну владу польській шляхті, австрійський уряд звів нанівець усі здобутки першої хвилі українського національного відродження. Як результат, при підтримці новосформованої інтелігенції: “греко-католицьке духовенство раз і назавжди відмежувалося від польського національного руху”. [258, С. 77] Особливо гостро протистояння між українською і польською спільнотами стало відчутним у ХХ ст., коли українські землі знову опинились у складі новоутвореної польської держави.

Після І світової війни територія Західної України стала дещо більшою, ніж вона була за часів правління Габзбургів. У результаті повного врегулювання кордонів до неї ввійшла частина земель колишньої Російської імперії. Волинь, Полісся і Холмщина увійшли до складу відновленої польської держави. На цих територіях проживало близько 2 млн. українців, [240, С. 371] які в основному належали до Православної Церкви і, в наслідок тривалого перебування у складі Російської імперії, були слабо розвинені політично, соціально-економічно та культурно. Саме тому, вони не викликали особливого занепокоєння польської влади. Зовсім інша справа була з Галичиною, населення якої в основному було католиками східного обряду. Крім того, крім того перебування у складі Австрійської імперії залишило в пам'яті галичан взірці демократичних традицій Австро-Угорщини, які дали змогу Галичині піднести національну свідомість на такий високий рівень, що край став центром загальноукраїнської суспільно-політичної діяльності і перетворився на П'ємонт України.

Зауважимо, що Версальська система, одним з основоположних принципів якої стало право націй на самовизначення, дещо пом'якшила гостроту національного питання у Центральній та Східній Європі. Однак, незважаючи на те, що принцип самовизначення націй отримав загальне схвалення, він застосовувався у практиці не завжди, внаслідок чого не всі нації здобули державну незалежність. Як зазначає О. Субтельний: “Близько 7 млн. українців, в основному колишніх підданих габзбурської монархії, виявились єдиною великою нацією, що тоді не завоювала незалежності”. [240, С. 369] Західні українці ставши об'єктом дискримінаційної політики Польщі були прийняті прагненням до самоврядування, що мало б вирішити проблеми політичного, соціально-економічного, та культурного характеру. Взаємне невизнання спонукало напружені стосунки між українською більшістю та новою польською адміністрацією у Східній Галичині. Нагадаємо, що влада Польщі, навіть не зважаючи на її перемогу в українсько-польській війні, з точки зору міжнародного права залишалась спірною. Українці відмовлялися визнавати польську державу своїм легітимним урядом. Вони бойкотували перепис 1921 р. та вибори до сейму у 1922 р. [240, С. 369] Проте, незважаючи на опір українського населення, та після запевнення польського уряду щодо надання Галичині автономії, у 1923 р. було визнано суверенітет Польщі над Східною Галичиною. [240, С. 371]

Варто зауважити, що, передбачаючи хід історії, польський уряд вже з 1919 р. діяв у Галичині таким чином, ніби це була споконвічна польська територія. Саме історичні аргументи виступали основою претензій поляків на їх панування у Галичині, оскільки остання входила до складу Речі Посполитої ще у ХVІІ ст. На нашу думку, такі претензії є вкрай абсурдними і штучно вирваними з історичного контексту. Факт існування першої Української держави -Київської Русі та її наступника -Галицько-Волинського Королівства є свідченням того, що українці неодноразово мали свою державу і входили до складу інших лише під тиском політичних обставин.

З моменту утворення ІІ Речі Посполитої, як польські політики, так і церковні єпархи ставлять перед собою чіткі плани перед нової Польщі. В основі їх лежить асиміляція та полонізація не польського населення. Зауважимо, що попри свою дискримінаційну політику Польща була заснована на конституційно-правових засадах. Навіть після перевороту Юзефа Пілсудсько законодавство зберігало свою силу. Таким чином, у законодавчому порядку українці, незважаючи на статус “другосортних” громадян, мали можливість чинити протест, хоч і дуже обмежений, політиці Польщі. Оскільки природу українсько-польських стосунків у міжвоєнне двадцятиріччя здебільшого формував польський уряд, то діяльність українців фактично являла собою відповідь на польські ініціативи. Українці в основному залишалися в опозиції до пануючого режиму, виражаючи це або насильницькими революційними методами, без огляду на наслідки, або ж легальними засобами, що не містили в собі реальної загрози.

Задавалось, що мета спланованої польським урядом полонізації українського народу, яка опиралась на два чинники, а саме: привабливість польської культури та слабкість національно-визвольного руху українців, могла б бути досягнутою. Однак, виявилося, що тогочасна польська влада помилялася у своїх розрахунках. На шляху реалізації цього плану знову ж таки становив східний обряд, який плекала УГКЦ -найбільша та найвпливовіша організація західних українців. Без сумнів вона мала вплив і на Волині та в Холмщині, що створювало умови для поширення на цих територіях католицьких впливів у східному обряді. Таким чином, Польща опиняється перед проблемою унеможливлення, або принаймні зменшення впливу УГКЦ на православне населення. Насамперед польська влада прагне заборонити православним Волині та Холмщини переходити у католицизм східного обряду. Натомість запропонувавши так званий “новий обжондик”, [187, С. 135] що по суті становив суміш українського і польського обрядів. Наступним кроком поляків була заборона греко-католицьким священикам які підлягали юрисдикції митрополита Андрея Шептицького, здійснювати душепастерство поза межами Галичини. Таким чином релігійно-церковна політика Польщі була спрямована на підтримку православ'я в Україні та Росії, а кінцевою метою її вбачалось відмежування населення Галичини від українського населення Східної України. Найкращим засобом для досягнення цієї мети став акцент на “різницю віри”. [225, С. 154-155]

Основою першого обрядового інциденту стали Єпископські свячення о. Йосифа Боцяна, який ще у вересні 1914 р. здійснив митрополит Андрей Шептицький. [225, С. 133] офіційний титул нового архієрея був “єпископ Луцький”. Папа Венедикт XV у 1921 р. офіційно визнав його канонічність. [225, С. 134] Однак, польський уряд, вважаючи територію Волині польською, заперечив папське визнання українського єпископа на Волинь. Основним аргументом висувалось твердження про відсутність узгодження даного питання з польським урядом. Справа набрала щирого розголосу. Питання піднімалось в італійській, французькій пресі. Секретар української делегації у Ватикані Бандінський просив пояснення у секретаріату Східної Конгрегації з приводу відсутності імені Боцяна у Папському Щорічнику “Aunario Pontificio” 1922 р. [225, С. 134] Зрештою, під тиском преси польський єпископат визнав єпископський стан Йосифа Боцяна, однак, заборонив йому підписуватись “Луцький єпископ”. [225, С. 134] Зауважимо, що ще до підписання Берестейскої Унії однією з єпархій Київської митрополії була Луцька, єпископ якої Керило Терлецький підписав у Римі акт злуки Київської Церкви з Римською. Проте як не дивно, до сьогоднішнього дня у Папських щорічних не фігурує Луцька єпархія візантійського обряду не дивлячись на відсутність декрету про її скасування. [225, C. 135]

Не менш цікаві дані стосуються і Перемиської єпархії. На думку Я.Москалика та С.Чайка (Польща) це єпископство виникло ще на рубежі ІХ-Х століть, задовго до утворення Київської митрополії (1037 р.) в часи правління Ярослава Мудрого. [284, C. 240] В історії єпископства можна виділити наступні п'ять періодів:

-від часу заснування до 1596 р. -період тільки православного єпископства Східної Церкви;

-1596-1691 рр. -рівночасна діяльність двох (греко-католицького та православного) єпископів;

-1691-1946 рр. -період цілеспрямованого нищення Української Церкви та території Польської держави, що призвело до практичної ліквідації Перемиського єпископства після акції “Вісла”;

-1946-1991 рр. -період де легалізації УГКЦ в Народній Республіці Польща;

-від 1991 р. -відновлення Перемиського єпископства, піднесення його у 1996 р. до рівня митрополії. [284, С. 240]

Варто зауважити, що офіційно польська влада не ліквідовувала Перемиської єпархії. Польська влада не скликала соборів, які б ставили на меті ліквідацію УГКЦ як це сталося в УРСР, Угорщині, Румунії та Чехо-Словаччині. Взагалі до 1946 р. польська держава визнавала факт існування у Польщі греко-католицької ієрархії та церковної адміністрації. На думку представників польської влади самоліквідацію УГКЦ мало б спричинити переселення українців до УРСР, яке розпочалося у жовтні 1944 р. [183, С. 60-61] Проте, після арешту вищої церковної ієрархії УГКЦ юридичний статус української церкви у Польщі змінився. Римо-католицьке духовенство захопило греко-католицький собор у Перемишлі. Влада конфіскувала єпископську резиденцію та іншу церковну власність, включаючи архіви, бібліотеки та історичні цінності. Критичною точкою став червень 1946 р. З цого моменту Польща перестала визнавати східний обряд як офіційний та легітимно існуючий. Серед восьми неузаконених віросповідань у Польщі на 1956 р. було зафіксовано і греко-католицтво. [183, С. 61]

Як згадувалось вище, у 1946 р. польська влада де легалізувала греко-католицьку Церкву, що на території цієї єпархії проживало 540 тис. українців греко-католицького віросповідання. З 689 церков, які існували у 1939 р. в Польщі на середину 80-х років 346 (50,2%) були зруйновані, 245 церков (35,6%) перейшли в розпорядження римо католиків і функціонували як костели, 61 церква (8,9%) хоч і збереглися, однак уживалися в несакральних цілях, 9 церков (1,3%) зберігалися як приклади української сакральної архітектури. [120, С. 23] Утому ж таки 1946 р. польські урядові чинники почали активну роботу в руслі приєднання УГКЦ до Української Православної Церкви Московського Патріархату, яка була фаворизована Польською Народною Республікою і користувалась її офіційною підтримкою.

В наслідок встановлення нового польсько-радянського кордону та двосторонньої репатріації з 6-ти мільйонного українського населення на території Польщі залишилось кількасот тисяч українців. “Ця горстка, -як зазначає М. Трухан, -ніколи не становила для польської держави серйозної проблеми”. [247, С. 1]Зауважимо, що з 744 греко-католицьких священиків, які служили у Польщі в 1938 р. [167, С. 208] на початок акції “Вісла” їх залишилось лише 114. [167, С. 214] Таке значне скорочення священнослужителів не дає нам права погодитись з думкою Е.Пруса проте, що це був “…чималий загін уніацьких священиків”. [288, С. 294] Швидше, це свідчення втрат греко-католицького духовенства, які були наслідком переселень українців до УРСР у 1945-1946рр. Не становлячи радикальної загрози режиму, українці у комуністичній Польщі продовжували відчувати дискримінацію з боку органів влади та польського оточення. Справжня катастрофа для українців розпочалась влітку 1947 р., коли насильно було усунуто з єпископської палати в Перемишлі єпископа Коциловського. [247, С. 164] Запроторення до концтаборів священиків УГКЦ, розпорошення українців внаслідок операції “Вісла”, відсутність власних храмів та націоналізація владою власності церкви на певний період дещо паралізували релігійне життя українців у Польщі. Від 1947 р. на території перемиської єпархії не існувало жодної греко-католицької організації. Однак, попри всі репресії з боку влади, українці все ж домоглися дозволу від Папи Пія ХІІ на біритуалізм [287, С. 229] (права для українських священиків відправляти Святу Літургію у латинському обряді). Нажаль, мусимо констатувати, що цей біритуалізм набрав у даному періоді однобокої тенденційна користь лише латинського обряду.

Боротьба за права Української Церкви у Польщі можемо простежити на прикладі діяльності українського священика Мирослава Ріпницького. Саме він звернувся до Примаса Польщі у Варшаві Кардинала Гльонда з проханням у східному обряді. Однак, у відповідь отримав індульт на відправу у латинському обряді. Одночасно о. Ріпецького було повідомлено, що справа до обрядовості буде передана на розгляд до Апостольської Столиці. Заверненя до папського Візитатора для українців-католиків закінчилось тим, що прохачів було відіслано до Примаса Польщі, оскільки саме він вирішував справи українського греко-католицького обряду. М. Ріпетський, посилаючись на право свободи совісті і віросповідання, що гарантують польською “Малою Конституцією” 1946 р., залишився непохитним у своїх вимогах. [11, С. 265] Духовна влада польської держави теж зайняла тверду позицію. Це протистояння призвело до того, що більшість колег о. Ріпетського скорились, вважаючи за краще стати на бік влади, ніж чинити їй опір. Крім того, Римо-Католицька Церква надавала певний, хоча і дуже обмежений захист українському духовенству. [11, С. 265]

Мирослав Ріпетський неодноразово звертався до цивільної влади з листами, у яких аргументовано доводив право українців мати свою Церкву. В одному із своїх листів до Голови Ради Міністрів Едуарда Охаба о. Ріпетський писав: “Ми, нижчепідписані українці гр.-кат. обряду, громадяни Народної Польщі, просимо всю Раду Міністрів про признання нам гр.-кат. церкви. Як громадяни Народної Польщі ми вчасно і солідарно виконуємо всі обов'язки перед державою. В релігійних та обрядових справах нас принижують у Народній Польщі, хоч наші брати, батьки і сини… а бідні люди невинно терплять, позбавлені свого обряду, який і колись, і нині нікому не шкодить”. [11, С. 127]

Після численних прохань, звернень до польської влади ці змагання завершились довгоочікуваною легалізацією УГКЦ у Польщі. Уряд у постанові від 14 березня 1957 р. дав дозвіл на відновлення греко-католицьких парафій у Польщі, окрім південно-західних територій. [287, С. 231] від цого моменту почалось відродження греко-католицької церкви в Польщі. Цей про це був повільним, проте -невідворотним. Його кульмінацією стали хіротонія Івана Мартиняка у 1989 р., надання йому титулу ординарія у 1991 р. [287, С. 233] та піднесення Перемиської єпархії до рівня митрополії у 1996 р. [284, С. 240] Не менш важливим кроком у розвитку греко-католицької церкви у Польщі було відокремлення Перемиської єпархії від латинської митрополії у Варшаві і підпорядкування її безпосередньо Апостольській Столиці ( 19 червня 1993 р.). [287, С. 234]

На загал сучасні українсько-польські стосунки в Польщі можна було б назвати братніми, якби не ряд прикрих ексцесів, що мали місце в останнє десятиліття. Так скажімо, на зустрічі з Папою Римським Іваном-Павлом ІІ у Перемишлі ( 1991 р.) поляки не прислухалися до голосу найавторитетнішого співвітчизника, коли постало питання про передачу колишнього греко-католицького собору українській громаді. Іван-Павло ІІ змушений був відступити перед стіною шовінізму і надав українцям храм Серця Ісусового. На думку Б.Кушніра, перешкодою нормалізації українсько-польських взаємин є активна робота російських спецслужб, які провокують антиукраїнські настрої у польському суспільстві. [143, С. 26-27] Однак, попри всі непорозуміння, втішним є те, що багато польських вчених з повагою висловлюють своє ставлення до українців та їх Церкви. Серед них хочемо виділити видатного польського теолога сучасності Геслав Бартніка, який називає Унію “Беристейським закликом”, який триває до сьогодні, а уніатів -“вибраними свідками з християнської еклезіогенези”. [283, С. 28]

Варто зауважити, що наступ на УГКЦ відбувався не лише у Польщі, а й у тих каїнах, які після ІІ світової війни під протекторатом СРСР утворили так званий “соціалістичний табір”. Зокрема, акція ліквідації УГКЦ не обминула Переяславщину. У Словаччині українська церква була представлена 2 єпископами, 310 священиками та 320 тисячами вірних, які мали свої духовні і церковні інституції, школи, пресу. У 1946 після створення антикатолицького фронту, почався наступ на УГКЦ, зокрема, на єпископа Павла Гойдича, якого звинуватили у злочинах проти Чехословаччини. 28 квітня 1950 р. було офіційно скасовано УГКЦ на Переяславщині. [146, C.133] Проте, варто сказати, що ще влітку 1948 р. на нараді представників урядів СРСР та Чехословаччини у Карлових Варах було прийняте рішення про ліквідацію УГКЦ на території Чехословаччини. [146, C. 133]

28 червня 1949 р. було проголошено зневажання Ужгородської унії 1646 р. та воз'єднання греко-католицької Церкви на Закарпатті з РПУ. Усі церкви і 283 парафії були передані РПУ, а УГКЦ на території Закарпаття проголошувалася поза законом.[146, C. 133]

1 жовтня 1948 р. на вимогу румунського уряду було скликано з'їзд греко-католицьких священиків. В умовах репресій та під тиском погроз учасники з'їзду ухвалили рішення про зневаження акту унії з Римом 1700 р. та підтвердили своє приєднання до Православної Церкви, [146, C. 134] внаслідок чого українські греко-католики опинилися у сфері юрисдикції Румунської Православної Церкви.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16