Місце та роль української греко-католицької церкви в процесі національно-духовного відродження України

II. Осмислення сучасного національно-духовного відродження і релігійного розвитку, які відбуваються на фоні державотворчих та суспільнополітичних процесів в Україні, неможливе без опрацювання соціально-філософських, соціологічних та політологічних джерел, які містять теоретичні розробки проблем етнонацінального розвитку, культурно-релігійної самоіндетифікації українців, трансформації свідомості, консолідації українського суспільства. Неабияке методологічне значення у цьому котексті мали дослідження вітчизняних науковців О. Бабкіної, О. Гриніва, В. Журавського, А. Пойченка, С. Рябова, О. Шуби.

Окреме місце у цьому блоку складають праці зарубіжних авторів А. де Любака, Р.-Д. Нейхауза, Т. Шпідліка, П. Пуппара, М.-І. Рупніка та українців діаспори, зокрема, В. Яніва.

III. Наступний блок складають релігійно-історичні та історичні джерела. У цю групу входять праці як вітчизняних так і зарубіжних авторів, присвячені історії України та іторії релігії та церкви. При розгляді питання ролі релігії та церкви в суспільно-політичній історії України вагоме значення мали роботи М. Грушевського, Д. Дорошенка, І. Крепякевича, В. Липинського, та сучасних вітчизняних істориків В. Сергійчука, А. Слюсаренка, В. Смолія. Непересічне значення мали роботи зісторії релігії та церкви в Україні, які вийшли з-під пера представників української діаспори : Б. Боцюрківа, А. Великого, Я. Грицака, Б. Гудзяка, І. Нагаєвського, Н. Полонської-Василенко, М. Стахіва, Ю. Федоріва, І. Химки, М. Чубатого.

Протягом останнього десятиріччя у процес наукового опрацювання релігійно-церковних проблем в їх історичній ретроспективі активно включилися такі українські дослідники, як С. Плохій, Д. Степовик, В. Ульяновський. Роль УГКЦ у галицькому суспільстві в період панування тоталітарного режиму досліджується у працях М. Гайковського, О Гриніва, О Гайової, Б. Завадки, А Кравчука.

IV. Окремий блок творять праці релігієзнавчого та етнографічного характеру, в яких успішно опрацьовуються теоретичні проблеми сучасного релігієзнавства. Якісно нові підходи на чуть феномену релігії, її ролі у процесі державотворення, впливу на духовно-культурний аспект відродження української нації у процесі переходу суспільства від атеїзму до визнання релігіїі Церкви, що репрезентує останню, як конструктивних, інтегруючих чинників демонструють В. Бондаренко, В. Єленський, А. колодний, Н. Кочан, І. Паславський, М. Рибачук, О. Уткін.

V. Останній блок становлять джерела у яких міститься матеріал стосовно одного з аспектів досліджуваної проблеми. Так, питання державно-церковних стосунків, моделей та теорій розподілу світської та духовної влади (що є умовоюрозвитку демократії) розглядаються у роботах Б. Боцюрківа, М. Гаваня, Т. Шпідліка. Проблеми екуменічного руху та ролі УГКЦ у цьому процесі піднімаються у кращих таких дослідників, як : З. Антоняк, М. Білецький, В. Гриневич, Н. Коган, Ж.-К. Перріе, О. Петрів, Й. Ратцінгер, Ф. Еве. Надзвичайно важлива проблема трансформації світоглядних праоратетав української нації у період розбудови демократичної держави, що передбачає зміну системи морально-етнічних вартостей народу розглядається у роботах В.Васютинського, В. Мокрого, Р. Кирчіва, В. Соловйова, Р. Мизя, В. Романова. Відродження Української Греко-Католицької Церкви, її місце в структурі громадянського суспільства україни викликали значний інтерес дослідників до єрархів УГКЦ, зокрема митрополита Андрея Шептицького та патріарха Йосифа Сліпого. Плідна праця О. Гриніва, Я. Пелікана, А. Сапеляка, І. Коми, Р. Тотецького, принесла надзвичайно корисні результати. У їх творах дано обєктивну оцінку двом найвичнішим постатям в історії не тільки Греко-Католицької Церкви, а й в історії України - Андрею Шептицькому та Йосифу Сліпому.

У процесі опрацювання обраної теми широко використовувались матеріали міжнародних та всеукраїнських наукових конференцій, семінарів, симпозіумів, "круглих столів" на яких піднімалисьпитання українського державотворення, релігійно-церковного життя, трансформації суспільно-політичних та культурно-релігійних процесів. Значну частку досліджуваних матеріалів становлять публікації періодичних видань та преси.

Однак, незважаючи на значний теоретичний доробок як вітчизняних, так і зарубіжних авторів в дослідженні місця і ролі Української Греко-Католицької Церкви в процесі національно-духовного відродження України, впливу УГКЦ на етнонаціональний розвиток українців і досі бракує комплексних фундаментальних наукових праць з даної проблематики. Проте, відсутність таких розробок не знижує інтересу до історії УГКЦ, а спонукає до адекватного висвітлення та наукового обгрунтування суті Української Греко-Католицької Церкви, її місця і ролі, як інституції громадянського суспільства, у етнонаціональному та релігійному бутті України.

Розділ 1

ФЕНОМЕН БЕРЕСТЕЙСЬКОЇ УНІЇ 1596 Р. ТА ЇЇ МІСЦЕ У НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНІЙ ТА РЕЛІГІЙНІЙ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.

Українське національно культурне відродження є немислеме без глибокого духовного осмислення нації, неможливе без опертя на тисячолітню християнську традицію. Протягом багатовікової історії української держави чітко виділяється структура, яка виступала в ролі каталізатора культурно-творчих процесів, розвитку суспільства і його побуту. Ця структура залишалась “організаційним підметом українського суспільства” [98, C.123] у періоди бездержавності України, відсутності сталих державних і суспільних інституцій. Сьогодні, в періоди національно-духовного відродження вона знову стає в авангарді сил, що творять цей процес. В українському суспільстві вказаною структурою виступає Христова Церква, яка: “стала рушійною силою в процесі оборони етнічної субстанції”. [68, C.31]

Історія України, значною мірою, є історією її Церкви, містичної основи українського національного буття. Саме тому, висвітлення феномену Берестейської Церковної Унії та її дітища - Греко-Католицької Церкви, у час етнічного ренесансу виступає на перший план. УГКЦ потребує не лише юридично-правового виправдання, але й моральної і наукової реабілітації.

Одним із основних питань історії духовної культури Київської Русі залишаться питання прийняття християнства державою і суспільством. 988 рік - як найвагоміший і переломний момент, започаткував епоху християнства для всієї Русі. Творці староруської держави відчували гостру потребу запровадження суцільної системи вірувань і поглядів, яка могла б стати основою для консолідації знаті і одночасно впливала б на суспільство у напрямку поглиблення та зміцнення його зв'язків із політичною організацією молодої Київської держави.

Київська Русь, як і інші європейські країни, що прийняли християнство у Х ст., стала на порозі побудови ранньофеодальної монархії. Дана обставина призвела до нагромадження як зовнішніх так і внутрішніх політичних проблем у державі, зокрема і у культовій сфері. Тому панівний клас староруського суспільства визнав факт прийняття християнства, як найпристойніший, найефективніший засіб розв'язання наболілих проблем. [202, C.26-27]

Проте найважливішим, незаперечно, є те, що близько 1000го року на карті Європи появилась нова християнська держава - Київська Русь. Необхідно зауважити, що християнство довго залишалося явищем у першу чергу державним і міським. Від середини XI ст. у містах Києві та Новгороді засновуються монастирі, які стають центрами згуртування політичної і релігійної еліт. Визначним осередком серед них виступає Печерська лавра, з якої протягом XI-XII ст. вийшло близько 50 руських єпископів. [125, C.43] Вона стала тим чинником який використовував і поширював ідею зв'язків християнства і руської держави. Тісне співробітництво церковної та державної еліти лягло в основному формування нової християнської культури у Київській Русі.

Історична наука, на сьогоднішній день, знає чотири теорії походження українського християнства. Перша з них - римська теорія, яку обстоюють Н. Баумгартен, М. Жюжї та інші. Вона твердить, що за порадою свого скандінавського приятеля, князя Олафа, який під час хрещення перебував у Києві, Володимир охристився у латинському обряді і мав запровадити в Україні ієрархію з Риму. [170, C.24]

Друга - Візантійська теорія, вказує, що Володимир Великий хоч і охристився в Корсуні, проте прийняв єпископів і духовенство із Візантії. Цю теорію обстоювали М. Грушевський, митрополит Макарій, М. Карамазін, Е. Голубінський та інші. Необхідно зауважити, що у світлі нових досягнень історичної науки, розширення джерельної бази Візантійська теорія сьогодні втрачає своїх прихильників і не витримує історичної критики. “Корсунська легенда”, яка стала фундаментом даної теорії виявилась лише “тинденційною філовізантійською вставкою”. [170, C.25]

Третя існуюча теорія - так звана “болгарська”, яка твердить про походження християнства ієрархії духовенства в Україні з Болгарії. Ця теорія грунтується на позитивному твердженні про існування окрім двох великих світових церков - Римської і Візантійської, ще й окремої самостійної слов'янської Болгарсько-Македонської Церкви з центром в Охриді. Такі вчені як Т. Коструба, М. Чубатий та інші вважають її єдиною вірною. Широке опрацювання болгарської теорії про походження християнства та духівничої ієрархії в Україні знайшло відображення у працях С. Томашівського, А. Холмського та інших. [125, C.25] Вони вказують, що звернення Володимира Великого до Болгарії могло бути продиктоване як міжнародною ситуацією (Болгарія не становила для Києва жодної небезпеки; у ній Київський князь вбачав майбутнього союзника проти печенігів зі сходу, Візантії з повітря і Польщі з заходу), так і особистими мотивами. Окрім цього, Володимир Великий прагнув бачити Українську Церкву такою ж незалежною як і Болгарська. На користь цієї теорії свідчать факти спорідженості мови, опозиції до Візантії і можливості використати культурно-релігійні здобутки Римської та Візантійської Церков.

Четверта - тьмутараканська теорія, обгрунтована М. Чубатим. Вихідним її пунктом є історіософічні міркування ще про правління Володимира церковної ієрархії на території Кубані у місті Тьмутаракані. [269, C.223]

Аналізуючи походження християнства і Церковної ієрархії в Україні ми дійшли висновку, що, незважаючи на прийняття Володимиром східного візантійського обряду, українське церковне життя, від самих початків, було синтезом східного і західного християнства, а хрещення укаїнського народу та христинізація України відбувались через посередництво Болгарії.

Про безпосередні зв'язки Володимира з Заходом і Римом маємо цілий ряд свідчень. На постійність взаємин з Апостольською Столицею вказує російський історик Татіщев. Свої твердження він підкріплює даними так званого “Ніконівського або Патріаршого літопису”, в якому збереглися згадки про три посольства від тодішніх пап (Івана XV та Сильвестра II) до Володимира Великого. [249, C.52] У 992 році, відповідаючи на відвідини папських легатів, Володимир посилає своїх послів до Риму із проханням до папи Сильвестра II надіслати римських св'ященників для христистиянізації України. [185, C.55-56]

Контакти з латинським Римом посилюються і в часи правління Ярослава Мудрого, коли українське християнство виходить на вищий щабель свого внутрішнього і організаційного розвитку. Ярослав Мудрий прагнув поглибити зв'язки української Церкви із Західною Церквою на грунті безпосередніх церковно-політичних контактів Києва з Римом. Вони проявлялися у літургічно-релігійній площині, встановленні династичних шлюбів, прагненні унезалежнити Церкву Київської Русі від Візантійської імперії і Константинопольського патріархату. Вже у 1039 році Київ був піднесений до гідності (рівня) митрополії в рамках Візантійського патріархату. Зібрані у 1051 році в Києві єпископи вперше обрали митрополитом русина Іларіона. [141, C.49-50]

Зв'язки Русі і Риму ще більше посилюються в період понтифікату папи Урбана II. Свідченням цього є перебування у 1091 році в Римі київського митрополита Теодора, введення до літургічного календаря, запровадженого папою Урбаном II, і відкинутого Візантією, свята перенесення мощів св.Миколая, листування і обмін посольствами між антипапою Климентієм III та митрополитом Київським. [141, C.51]

Візантія, незважаючи на контакти Київської Русі з Апостольською Столицею прагне посилити свій вплив на християнську Русь. До Києва у 1037 р. прибув із царгороду висв'ячений Патріархом Митрополит Київський грек Теопемт. Християнство діяло в Русі вже близько двох поколінь, що сприяло вихованню місцевих духівників, які могли б очолити Церкву. Проте, Ярослав Мудрий в угоді не залишив за своєю церквою навіть права обирати кандидатів на Митрополичий престіл, яких би можна було висвячувати в Україні-Русі із дозволу Константинопольського Патріарха. Більше того, Митрополит-грек, що в першу чергу підлягав Царгородському імператорові, а в другу - Патріархові, вважав себе фактично царгородським посланням.

Згідно угоди Ярослав Мудрий змушений був визнати як об'єктивну вищість Царгородського імператора над собою, про що свідчив порядок поминання в Святій Літургії на першому місці імператора Царгороду. [235, C.100-101] Однак спроби поширити позичити політичні і церковні візантійські впливи на Русь зустрічали опір київських князів та українського патріотичного духовенства. Ці суперечності почались ще в часи князювання Володимира Великого. У 1034 р. наступає розрив усіх зв'язків між Києвом і Константинополем, що призводить і до військової конфронтації. [187, C.21] Духовним провідником культурної і політичної опозиції до Візантії стає двірський духівник Іларіон, автор твору “Слово о Законі і Благодати - Похвала Когану Нашему Володимиру”. Не дивно, що власне Іларіона Ярослав Мудрий вважав за найбільш відповідного кандидата на київськиї митрополичий престол. За дорученням Ярослава українські єпископи у 1051 р. вибирають Іларіона митрополитом Київським і всієї Русі. Ця подія знайшла свій відгомін у “Повісті врем'яних літ”: “В літо 1051 Ярослав настановив Іларіона митрополитом Русі, зібравши Єпископів у св'ятій Софії”.[199, C.246-247] На думку М. Чубатого ця подія стала революційним кроком української церкви, оскільки факт обрання київського митрополита без згоди на це Константинопольського патріарха був не властивий тогочасній практиці візантійської Церкви. [269, C.361] Акт Ярослава Мудрого запровадив виразне обмежування між християнською вірою і церковним правосуддям та візантійською державною і церковною політикою. Таким чином, за три роки до розколу Вселенської Церкви на західну - Римську і сідну Константинопольську, Українська Церква опиняється у складній ситуації непорозуміння з Візантією.

Церковний розкол 1054р., що отримав в літературі назву “схизма Керулярія”, підготувався протягом століть і щоразу більше окреслював тенденцію ізоляціонізму греків від Риму, посилюючи їхні переконання у необхідності власного релігійного центру у Константинополі. Почуття єдності Соборної Церкви послаблювалось під тиском певних чинників об'єктивного характеру:

V століття наступає мовне відчуження;

поділ колись єдиної Римської імперії на Східну і Західну і як наслідок унезалежнення Римського Престолу від влади імператора, що перебував у Константинополі;

реольна постановка Римом питання про незалежність Церкви від держави, і в той же час, завершення формування доктрини про єдність Церкви і імперії на Сході;

постійні вимоги Царського Патріархата про підвищення у почестях і юрисдикції, аргументованих тим, що Константенополь став столицею Імперії. З часом ці претензії зростали. Патріарх вимагав рівності з Римським Престолом і титулу екуменічного, тобто вселенського Патріарха;

зміна складу грецького етнічного елементу у Східній імперії. Провідна верства грецького суспільства була фактично азіатською, а це до деякої міри впливало на культуру і духовність, на ідеал християнського життя, яке на сході ототожнювалось із аскетичним чернецтвом та містицизмом, а на заході з практчним християнським життям;

відсутність постійного і тісного контакту у практиці між Сходом і Заходом, обмеження взаємин лише до участі західних прелатів і папських делегатів у Вселенських Соборах. [235, C.113-116]

Взаємні амбіції досліджування привели до розколу колись єдиної Вселенської Церкви. Жодна з Церков - ні Константинопольська, ні Римська не вбачали одна в одній тієї суверенності й суб'єктивності що є основою помісності, відчували одна одну як конкурента, якого слід підкорити. Такий стан речей призвів до взаємних звинувачень у помилках і єресях. Після розколу повернення до єдності заполітизованим, нееклезіальним мисленням бачилось лише в юридичному підпорядкуванні конкурента та акціях прозелітизму. [57, C.5]

Внаслідок розколу 1054 р. українська Церква потрапила у досить делікатну ситуацію, прагнучи підтримувати дружні партнерські відносини одночасно з Константинополем і Римом. Якою ж була позиція української Церкви що до подій, які мали місце у 1054 р.? Необхідно зауважити, що у Візантійському Синоді, який осудив польських легатів, брали участь всі митрополити візантійської Патріархії окрім митрополита Київського Іларіона, до речі, не визнаного патріархом Константинопольським. Прийнятий собором документ не мав підпису Київського митрополита. Тому логічно напрошується висновок про те, що Київська Церква не мала нічого спільного з акцією візантійського Патріарха Михайла Керулярія. Ні фактично, ні формально Українська Церква у 1054 р. не стала на шлях розколу Христової Церкви, продовжуючи підтримувати стосунки із Заходом. На думку М. Чубатого: “… церковний розкол з1054 р. … ця подія залишалася зовсім чужою для Руської Церкви під духовним проводом митрополита Іларіона”. [269, C.353]

Внаслідок розколу 1054 р. за кожною із двох Церков закріпилась окрема назва: Православна або Церква на Сході, і Католицька або Римська на Заході. Потрібно зауважити, що у первісному значенні слів “православ'я” і “католицтво” Христова Церква, Західна та Східна до 1054р. була одночасно як католицькою, так і православною, вона визнавала першість і провід у цілій Церкві Римського архиєрея та одну правдиву християнську віру.

На думку Б. Кумора, тільки у XII столітті візантійські монахи і митрополити принесли на Русь антилатинську пропоганду. [141, C.53] Цю думку повністю підтримує о. Іван Шевців (Австралія), який пише: “Новоохрещена Україна довгий час стояла на роздоріжжі вибору між Римом і Візантією, поки врешті, під впливом спритних і хитрих греків та з політичних міркувань, не підчинилась Візантії”. [272, C.54]

Розкол Христової Церкви у 1054р. позначився на свідомості та існуванні нашої Церкви, яка залишилась у канонічних та літургійно-духовних зв'язках з Константинопольським престолом, відчуваючи на собі трагічний тягар цього поділу. Представники української Церкви брали активну участь у спробах відновити єдність між Сходом і Заходом. Цілий перелік фактів і подій вказують на прагнення України зробити свій внесок у вирішення проблеми церковної єдності і проводу. Сюди необхідно віднести: Ліонський Собор 1274 р., участь у ньому первоїєрарха Петра з послідовним коронуванням Данила Романовича Галицького; [170, C.34] участь митрополита Ісидора у Флорентійському Соборі 1439 р. [101, C.59]; Берестейське Церковне порозуміння у 1596 р.

Церковний розкол 1054 р. стався з вини керівництва візантійської Церкви. Кілька спроб повного поєднання східної і західної Церков, тобто церковних уній, сталися теж з ініціативи керівництва тієї ж візантійської Церкви. Перша така спроба була здійснена у 1274 р. на Ліонському Соборі, коли тодішній Константинопольський імператор Михайло VIII Палеолог та його син Андронік у своєму листі до Собору іменем грецького духовенства визнали зверхність римського Папи та прийняли всі запропоновані їм умови з'єдинення, за вийнятком лише “філіокве”. [254, C.117]

Ідея церковної унії знайшла логічне продовження, і активно обговорювалась на Констанцькому Соборі 1414 - 1418 рр. У роботі цього собору брав участь Митрополит Київський Григорій Цамблак, який у своїй промові підтримав ідею унії. Однак, через загострення уваги західного духовенства щодо вирішення своїх внутрішніх справ, унія підписана не була. [188, C.46]

Наступна спроба поєднати східну і західну християнські Церкви мала місце у 1439 р. на Флорентійському Соборі. Головними темами дискусій були богословські розбіжності Західної і Східної Церков. Однак, у ході дискусій два вчені греки гуманісти Ісидор і Виссаріон прагнули грецько-патріотичними та богословськими аргументами переконати своїх земляків на користь справи поєднання Церков. Першим речником унії на Флоринтійському Соборї виступив Київський митрополит Ісидор, який проголосив п'ять промов. Четверта з них була присв'ячена ідеї єдності, а головний аргуметн в питанні про з'єдинення Церков, на думку Ісидора, це угода, яка панувала між грецькими і латинськими св'ятими. [269, C.170-171] Митрополит закликав соборових отців до взаємної співпраці, щоб “вложений труд не пішов на даремно і не став посміхом для нащадків та ворогів”. [269, C.171]

5 липня 1439 року було підписано буллу про об'єднання “Laktentur coeli et exultet terra” (Хай тішаться небеса і радіє земля). “Веселітся небеса і радуйся земле, бо знято середню стіну яка віддаляла Західну Церкву від Східної, і прийшов мир і злагода; а сталося це завдяки тому наріжному каменю - Христові, який кріпко зв'язавши обоє любовним миром, з двох зробив одне та утвердив і злучив вічним союзом. Після довгої темряви смутку й довголітньої мряки та пригноблюючої імли роз'єднання, нині засяяв тихий і світлий промінь бажаної єдності”. [7, C.85]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16