Місце та роль української греко-католицької церкви в процесі національно-духовного відродження України

Відомо, що в комуністичній УРСР ідеологія займала найвище місце у піраміді цінностей, підпорядковуючи собі всі інші компоненти, зокрема, мораль. За допомогою тотальної індоктринізації здійснювалась глибинна ідеологізація всього суспільства. Зауважимо, що комуністична ідеологія за своїм змістом не була універсальною. Вона сприймалась лише певною частиною суспільства і викликала протистояння їй у іншій частині соціуму. Ми погоджуємось з тезою О.Вишневського, про те, що антихристиянські доктрини, які нехтують ідеалами добра, правди, справедливості, а також ідеології антидержавні, деструктивного характеру, які зазіхають на цілісність та незалежність Української держави не мають права на виправлення плюралізмом і повинні бути засуджені з позиції християнського гуманізму та громадянського патріотизму.[70,С.136] Щодо вузькогрупових доктрин ідеологічного, політичного чи релігійного характеру, допускаючи плюралізм як політико-ідеологічного, так і релігійно конфесійного характеру, все ж, на нашу думку, оцінювати їх необхідно з точки зору того, наскільки вони відповідають, по-перше, абсолютним християнським есхатологічним цінностям, по-друге, ідеології державотворення (ідеалу служіння Україні). Власне, здоровий патріотизм дає здорове національне життя і творить здорові державні органи. Стати без застережень в обороні Батьківщини і її прав це здорове і природне явище у житті кожного добропорядного громадянина. Байдужість до справ свого народу, Батьківщини це “брак шляхетних національних почуттів, це брак християнської любові”.[246,С.114]

Патріотизм це християнська і загальнолюдська чеснота, важливий щабель у шкалі духовних вартостей, і коли цього щабля немає, тоді людина часто неможе подолати прірви, щоб осягнути найвищий ідеал, яким є Бог. У такому випадку людина губиться, попадає у порожнечу і стає далеким від життя утопістом.[119,С.215] Як зазначає В.Краус, коли в суспільстві панують міцні державні структури, проявів нігілізму майже не спостерігається. Нігілізм у політичній сфері проявляється лише тоді, коли суспільні інституції втрачають силу.[138,С.93] Таким чином, щоб позбутись негативних наслідків комуністичної системи, яка спустошила нас внутрішньо, атакувала релігію і усяку вільну, творчу думку, проголосила тріумф матеріалізму і знищила духовні підвалини культури, необхідним є відродження людини, як ядра складного і балістичного процесу економічних, суспільних і політичних перетворень.[275,С.5] Варто зауважити, що покращення економічного, соціального і духовного стану суспільства вимагає постійного морального самовдосконалення, яке є не лише внутрішньою потребою людини. Йому можуть сприяти і політичні рішення та правові норми, звичайно за умови, що вони прийняті на основі морально-етичних цінностей, носіями яких є Церква. Ми погоджуємось з думкою Б.Максимовича, що саме Церква не тільки може, а й повинна стати справжнім духовним провідником нашого суспільства, [155,С.42] активно включаючись у боротьбу з усіма проявами деморалізації суспільного життя. Неможливо недооцінювати участь Церкви у розбудові громадянського суспільства, яка полягає у “покращені моралі владних структур та у вирішенні чисельних соціальних проблем”.[102,С.5] Українська Греко-Католицька Церква, як інституційований вияв християнської релігії, формує систему ідей і цінностей, які можуть бути прийняті суспільством у сенсі засадничих умов його відродження. Ця система передбачає кардинальну зміну моральних аспектів життєдіяльності кожної особистості, та суспільства вцілому.

Більш чи менш чіткі естетичні уявлення, що виражаються у формі норм (заповідей) присутні у кожній релігії. Людина, котра дотримується морально-етичних норм, сама виявляється нормою.[58,С.58] У християнстві акцент зміщується з окремих норм на ідеальний образ людини. Граничне вираження ця логіка досягає в ідеї Боговтілення, а образ Боголюдини стає ідеалом досконалості. На думку К.І.Люіса: ”вартість людини не в ній самій. Вона лише здатна вмістити, отримати цінність, і отримує її від Христа ”.[152,С.231] Отже, підходячи до людини з євангілізаційною місією, Церква ставиться до кожної особистості як до символу, в якому схований глибокий богословський, божественний зміст. А символ це та дійсність, правдиве, вічне значення якої передається через дочасний, конкретний вимір, котрий є невід'ємною частиною її самої.[45,С.8] Таким чином, основою християнської моралі є богословська антропологія. Тут варто зазначити, що “Біблія це опис конкретних дій Бога та різного характеру поведінки людини”.[209,С.13] Під неперервним впливом Божої волі людина шукає конкретних форм активності, підпорядковуючи свою діяльність моралі. Д.Степовик виділяє три чинники, які, на його думку, уневажнюють примат Божої волі в сучасній Україні, серед яких: прихований атеїзм, релігійний фанатизм і зумовлена ним конфесійна нетолерантність та християнський лібералізм.[236,С.186-187]

Згідно зі світським підходом до виховання особистості мірилом унормованості поведінки служить її відповідність соціальним нормам, тобто вимогам суспільсва, до якого належить індивід. Цивілізоване суспільство гармонійно поєднує загальнолюдські, національні та моральні норми вартості, котрі змушена свідомо привласнити кожна особистість. Виховна тактика щодо рівня розвитку особистісних цінностей має полягати у забеспеченні їх прояву трансциндентного відношення. При цьому шлях формування особистосних цінностей, котрий успішно може бути інструментований науково обгрунтованою технологією, має полягати у сходженні від конкретного до загального.[158,С.62-63]

Спектр ціннісного простору надзвичайно широкий і включає в себе такі фундаментальні вартості як: сім'я, безпека, матеріальний стан, освіта, престиж, духовність [163,С.105] і, додамо релігія. Саме остання визначається Ю.Рождественським, як “особлива цінніснісна сфера людини” [217,С.30], а В.Яків характеризує релігійність українського народу як домінанту його світогляду.[279,С.181] Отже, релігія займає найвище місце в ієрархії цінностей, яку умовно можна поділити на дві взаємодоповнюючі системи. Перша з них поступово вироблена протягом життя, свідомо створена й обумовлена. У первинному вигляді ця ієрархія формується під впливом виховання. Друга система це ієрархія емоційна, яка утворюється емоційно і завдячує своїм існуванням домінуючій потребі. [243,С.129] Доволі часто обидві ієрархії стають джерелом внутрішніх конфліктів особистості, які характерні людській дизінтеграції. Гармонійний розвиток особистості забеспечується поєднанням обох шкал вартостей через перенесення емоційного вантажу за ієрархію цінностей, прийняту інтелектом, звичайно, при умові їх внутрішнього узгодження. Таким чином, повна сукупність ціностей та норм людини визначають її моральність. А, власне остання, як вказує Л.Овсянкіна, орієнтує та регулює поведінку дії людини в суспільстві.[180,С.33] Вдосконалення особистості, її моральний розвиток до певної міри результат її власних зусиль, наслідком творчої праці по оволодінню морально-етичними вартостями, наслідком самовиховання.[56,С.103] Зауважимо, що людина живе у колі оточуючого соціокультурного середовища, яке справляє значний вплив на багатогранний і всеохоплюючий процес її духовного та морального розвитку. Власне Церква виступає носієм суспільної моралі. “Саме тут, на думку А.Вашкого, християнство та церква провели докорінну ревізію добра і зла за вченням Євангіліє та витримали цю розрізненість впродовж століть”.[68,С.16] Особливий акцент на виховній функції Церкви поставив митрополит УГКЦ А.Шептицький, який у своєму пастирському посланні до духовенства “Як будувати рідну хату” писав: “Що Церква чи церкви відіграватимуть важну ролю в будівництві Батьківщини, про це не можна сподіватися. В народах немає більше виховної сили, ніж сила Церкви. То вона виховує народи, вона вщіплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, які зроблять із неї доброго патріота і мудрого громадянина”.[247,С.26]

Феномен ціннісних орієнтацій як предмат соціально-політичного аналізу досліджений поки що недостатньо. Найбільш значим фактором мікросередовища особистості, який чинить вплив на її духовне формування, є рівень морально-психологічних відносин у сім'ї. Саме він, як зазначає Р.Федоренко, є інтегральною характеристикою [253,С.270], яка відображає цінності сімейного життя. Безумовно, культурне і духовне життя як народу, так і окремої особистості повинне розглядатись як динамічна традиція, тобто, як духовне відродження попередніх та творення нових вартостей. Визначальним проявом цієї динамічної традиції є життя сім'ї, культурне і духовне, що передається з покоління в покоління. Саме в сім'ї відбувається не тільки передача культурних і моральних цінностей, а й “творча взаємодія одного покоління з іншим, вплив особистості на особистість”.[53,С.157]

Сім'я є основою суспільства. Адже в ній народжуються громадяни, і в ній формують ті суспільні чесноти, які є вирішальними для життя і розвитку цілого сіспільства. Досвід сімейної спільноти є першим і фундаментальним внеском на благо суспільства. У сім'ї, стверджує II Ватиканський Собор, зустрічаються і допомагають одне одному різні покоління “в набуванні повнішої життєвої мудрості і в узгодженні прав одиниць з вимогами громадського життя”. [13,С.564]

Ще у 1900 році митополит Андрей Шептицький у своєму пастирському листі “Родина як основа всякого ладу” писав: ”...слаба та нещасна така суспільність, що складається з нещасних родин! Тому даремним було б зусилля забеспечити народові добробут, силу й щастя, а не подбати насамперед про те, що є першою умовою щастя й сили кожного зокрема. А тією основою людського життя є саме родина”.[25,С.19]

Можемо стверджувати , що суттю сучасної кризи сім'ї є втрата душевної рівноваги, перевага матеріального над духовним. Старша генерація відчуває, як “захищення всіх абсолютних вартостей” [280,С.37] спричинило до того, що молоде покоління увійшло у життя, яке позначене негативізмом. Таким чином, молодь опинилась у стані відкритої суперечності з собою, без “керми традиційних вартостей”. [280,С.37] Глибоке розчарування в ефективності чесної громадянської позиції, у доцільності бородьби за справедливість викликають у молоді байдужість до соціальних проблем, що виявляються у доволі розповсюдженій тенденції сховатися в них. [164,С.57] Зауважимо , що такий стан речей є логічним наслідком політики тоталітарного режиму, який, як відомо, проникає у всі сфери життєдіяльності суспільства, а, отже, і в сім'ю, руйнуючи при цьому її духовні та морально-релігійні засади. Ми погоджуємось з думкою Т.Янківа, що родина, яка не має моралі не може зберегти традиції народу, його культуру не виховає патріотизму і не дасть суспільству свідомого, активного громадянина.[281,С.155]

Перехід українського суспільсва від антихристиянської азіатсько-диспотичної системи цінностей, до вартостей традиційно-християнських зумовлює необхідність перегляду ролі, функції та засад сучасного виховання. Необхідно вказати, що турбота про відродження релігійних вартостей та знань прослідковується у діяльності багатьох політичних партій право-ценриського та правового спрямування, рухів, громадських об'єднань, програмах державних структур направлених на реформування українського суспільства. Прикладом може служити комплексна програма міністерства освіти “Україна ХХІ століття: стратегія освіти” [282,С.79] у якій ставиться акцент на питання формування духовності підростаючого покоління на основі загальнолюдських цінностей, однією з яких нам уявляється релігія. Однак, всі суб'єкти виховання, в тому числі, держава чи школа, відіграють лише допоміжну роль, а пріорітетним залишається у ділянці виховання права сім'ї.

Виховна функція сім'ї має своє джерело у природномо зв'язку батьків і дітей. Біблійна ідея послуху батькам була чимось більшим, ніж віддзеркалення патріархальних суспільних стосунків. “Ця ідея на думку Я.Салія, була радше релігійна та метафізична, а не конкретна етично-соціальна. В ній містилося переконання, що світ є Божим, і тому добро в ньому сильніше від зла”. Кожен народ витворює свою виховну систему, а разом з нею і від національно-християнський виховний ідеал, який окрім основних принципів, закладених у книгах Святого Письма, Писаннях Апостолів, включає в себе кращі зразки своєї історії, традицій, культури. Свій традиційний виховний ідеал має й український народ. Цей ідеал носить триєдиний характер і включає в себе: християнський світогляд, національну самосвідомість та активну громадянську позицію, тобто, патріотизм. Міцна, суцільна особистість може зформуватись лише на основі високих ідеалів. Отже, коли ми прагнемо виховати в українській молоді міцну волю та суцільність характеру, то необхідно прищепити їй прагнення до високої мети, що об'єднала б весь український народ. Такою метою, на думку І.Шевціва, є благо і щастя Батьківщини.[157,С.102]

До суспільних завдань сім'ї, окрім народження та виховання, належить також і формування політичної думки. Зауважимо, що політитичні переконання формуються саме в сім'ї опосередковано, в процесі засвоєння інших вартостей, однак, це абсолютно не зменшує вартості сім'ї, як соціальної інституції у якій закладається основи політичної соціалізації особистості. [186,С.88-89] Надзвичайно важливим завданням сім'ї, на нашу думку, є ознайомлення молоді з місією Церкви, з роллю Київського християнства в минулому та майбутньому України та цілого європейського сходу.

Ми гадаємо, що творча суспільна роль сім'ї полягає у формуванні “сімейної політики” держави. Держава, будучи політичною спільнотою громадян, повинна базувати свої структури на родині як первинній людській спільності. Саме тому, вона повинна бути зацікавлена, не менш ніж Церква, у існуванні, розвитку та функціонуванні сім'ї таким чином, щоб остання могла без перешкод здійснювати свої обов'язки. Нам імпонує думка А.Грешков'як, що держава повинна шанувати сім'ю, поважати її права та зважати на потреби, видаючи для цього відповідні закони та орієнтуючи на сім'ю свою соціальну, економічно-фінансову, господарську та культурну політику.[89,C.45] Вимоги на захист родини прозвучали у Звернені українських учасників ІІІ Європейського конгресу “любов, життя і родина” до Президента України, до Верховної Ради України, керівників засобів масової інформації, у якому, з метою охорони та захисту родини та суспільства, учасники конгресу висловили прохання до представників державної влади сприянню державної родинної політики на формування в українському суспільстві цінностей родинного життя, що грунтується на пошані кожної особистості, [19,С.113] та знаходять своє відображення у християнстві. Чи не найголовнішим свідченням вартості сім'ї є факт, що, власне, на весіллі у Кані Галилейській Ісус здійснив своє перше чудо, перетворивши воду на вино “і велич тим свою об'явив, тож і учні його увірували в Нього”[Ів.2,1-12].

Значну увагу сім'ї, як суспільній інституції приділяє УГКЦ. У “зверненні єпископів УГКЦ до вірних та всіх людей доброї волі про завдання християнства у сучасному суспільстві” особливий акцент ставиться на необхідності відродження традиційних вартостей українськї родини, яка на сьогодні перебуває у небезпеці, а тому потребує особливої уваги Церкви та держави.[17,С.10]

3.2. СОЦІАЛЬНА ДОКТРИНА КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ ТА ЇЇ РЕАЛІЗАЦІЯ УГКЦ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Не менш важливим ніж завдання формувати систему морально-етичних засад українського суспільства, відроджувати духовність, традиції та релігійність, є соціальний аспект діяльності УГКЦ. Соціальне вчення церкви не є універсальною доктриною, чи конкретною соціально-політичною чи економічною програмою, а комплексом положень і принципів, у світлі яких необхідно шукати шляхи вирішення проблем, які відносяться до сфери суспільного життя, політичної чи економічної діяльності. Зауважимо, що погляди, що їх пропонує Церква, завжди носили окказіональний характер, а якщо вони і зводились у певну систему, то така систематизація носила історично обумовлений характер.[154,С.11]

Церква проповідує непроминаючі, позачасові цілі, які реалізує в житті конкретного суспільства і часу, в тих чи інших умовах соціально-культурного життя. Реальна дійсність може як сприяти, так і утруднювати здійснення Церквою її високого покликання. Але Церква проявляє себе в цій дійсності, здійснюючи вплив на її розвиток, вбачаючи свою місію в тому, щоб змінювати світ, робити його більш гуманним, більш християнським. Варто вказати, що в компетенції Церкви як суб'єкта соціального вчення безпосередньо знаходиться лише релігійний і моральний аспект суспільної проблематики, а її поліпшений, економічний та соціальний аспекти розглядаються лише опосередковано, з точки зору їх відповідності християнській моралі.

Соціальна доктрина Католицької Церкви, зокрема УГКЦ, висуває потрійний ряд положень, що складають загальну систему:

1 положення, стосуються суті зв'язків, що виникають між прагненням людини до Бога та її світською (політичною, економічною та суспільною) діяльністю;

2 положення, змістом яких є критичний аналіз існуючої соціальної діяльності;

3 рекомендації Церкви, щодо узгодження соціально-економічної та політичної критики з нормами релігійної моралі.[154,С.22-23]

Першим документом Церкви, що був присвячений соціальним проблемам, стала енцикліка папи Лева ХІІІ “Rerum povarum” (1891). [39,С.59-106]

Цілісний глобальний перехід до всього комплексу соціальних проблем сучасного світу особливо характерний для енцикліки Івана-Павла ІІ “Centerius annus” (“Сотий рік”, 1991). В ній зроблені загальні підсумки соціального вчення церкви, розробкою яких вона займалась протягом століття, розглянуто їх в контексті науково технічного прогресу, занепаду філософії, зародження та краху ідеологій. [39,C.185-278] Соціальне вчення Католицької Церкви у своїх етично-нормативних настановах операється на християнсько-особистісний образ людини, до якого додаюьтся права людини та її обовязки, визначальні суспільні вартості та соціальні вартості та соціальні принципи. Соціальна доктрина в центрі уваги ставить “аргументи природного права” [182,С.47], який знаходить своє обгрунтування з точки зору раціоналізму.

Церква розробила засади вчення про державу, суспільство та господарський розвиток. Розмежування завдань держави і призначення Церкви у сфері соціальної діяльності було окреслино у тезах Бармської теологічної заяви (1934 р.). [265,С.146] Однак, таке розмежування не відкидає можливості Церкви давати оцінку конкретним суспільним інституціям та структурам, піддавати критиці її діяльність, в одночас, не відмовляючись при цьому від конструктивної співпраці з ними, участі у їх подальшому розвитку. Проте, це не означає, що Церква ставить перед собою завдання в нормативному плані зобов'язати до створення певних політичних систем чи економічних моделей, залишаючи за собою право брати участь у їх концептуальному розвитку через участь мирян та діяльність відповідних спілок, товариств чи об'єднань. Розподіл повноважень між церкрвною, ієрархією та різноманітними державними та суспільними інституціями, на нашу думку, забезпечує внутріцерковний плюралізм, ненобхідний при розгляді політичних питань та дає шанс уникнути сакрамізації політики.

Лейтмотивом соціального вчення Церкви є ідея прав людини. Бажання людини як особистості передбачає визнання гідності кожної особи. Таким чином, в основу папських енциклік, як вказують Б.Лобовик та С.Ладивірова, покладено “концептуальний перехід до проблеми особистості, суспільства та держави”, [149,С.145] аналіз якої здійснювався на принципах персоналізму, солідарності, субсидіарності та суспільного блага.[265,С.143] Таким чином, з фундаментального принципу непорушності гідності людської особи та її унікальної вартості, [156,С.60] соціальне вчення Церкви розглядає людину, водночас, як суб'єкт і мету суспільства.

Церкві відома принизлива залежність людини від суспільних обставин, які впливають на її моральну поведінку, позбавляють гідності, перешкоджають здійснити своє високе покликання. Зауважимо, що за нормальних обставин самобутності і самостійності нації, забезпечення соціального розвитку держави це загальнодержавного і народного правопорядку, а не окреме завдання церкви. Таким воно постає в умовах окупаціїних режимів, коли властиві суспільні оборонці суспільних прав народу, через упривілеювання з боку влади, віддаляються від народу, єдиним поборником соціальної справедливості залишається Церква. У періоди, коли суспільну кризу переживали такі показники національної самобутності, як політична окремішність, соціальна злагода, культура, коли українська нація втрачала свою державність, саме тоді, визначальними в етнорозвитку і етноінтеграції ставали такі чинники етноутворення, як мова і релігія, [128,С.8] а основними виразниками інтересів нації і виступали інтелігенція і духовенство.

Ми гадаємо, що найяскравішим підтвердженням даної тези є діяльність одного з найвизначніших авторитетів ХХ століття митрополита Андрея Шептицького. Сила волі, широта поглядів, гуманізм зробили митрополитові загальне визнання і повагу та зробили його найвпливовішою постаттю в західноукраїнському суспільстві і не тільки. Діяльність А.Шептицького та його однодумців була спрямована на зміцнення авторитету УГКЦ серед власного народу. Ця мета досягалась через активну участь духовенства в українському громадському житті, надання моральної та посильної матеріальної допомоги загальнонаціональним установам, яку здійснювали просвітницьку роботу на католицьких засадах.[192,С.123]

Метою діяльності А.Шептицького було відродження греко-католицької Церкви, її зміцненння та піднесення. Від початку ХХ ст. митрополит написав і проголошував душпастерські листи, в якій акцентував не лише на ролі Берестейської Унії чи Церкви в житті суспільства і власного народу, але й особливий наголос ставив на етичних підставах християнського життя, на справах культурних, освітянських, соціальних.[290,С.61-62] Пастирські послання А.Шептицького на соціальну тематику можна згрупувати на три групи, перша з них включає 16 документів програмного характеру, які відображають основи християнського суспільного життя. Друга це 14 послань-звернень до окремих груп і спільнот. І, нарешті, остання включає 34 послання, в яких даються практичні рекомендації щодо застосування христитянської етики до суспільно-політичної діяльності.[81,С.52]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16