Молодіжні рухи в україні 19-20 сторіччя

Молодіжні рухи в україні 19-20 сторіччя

1. Молодіжна проблематика у світовій та вітчизняній науці

Молодіжний рух як форма вияву соціальної активності молодого покоління є

найефективнішим механізмом взаємодії нових поколінь з суспільством. В

рамках молодіжного руху молода людина не лише проходить соціалізацію,

здобуває необхідний досвід, але і самореалізується. Ці рухи є осередком

формування локальних молодіжних культур та стилів життя, що пізніше,

зазнавши певних модифікацій, поширять свій вплив на культуру та спосіб

життя суспільства в цілому.

Молодіжні рухи виникають у процесі соціально-економічного та соціально-

політичного розвитку суспільства і їх зміст та форма діяльності значною

мірою відбивають соціокультурну, історичну, демографічну, політичну та інші

специфіки кожної окремої країни, кожної окремої ситуації.

Окрім організуючої ролі в процесі взаємодії молоді зі старшими поколіннями,

молодіжні рухи є і практичними засобами, що відкривають канали комунікації

всередині одного покоління, виявляючи та репрезентуючи його інтереси перед

суспільством в цілому. Вони є не просто найбільш ефективним засобом

привернути увагу “дорослого” суспільства до потреб молоді — вони є

інструментом пристосування суспільства до цих потреб.

Фактично молодіжні рухи та неформальні ініціативи створюють обличчя

суспільства, яким воно стане за їхньої зрілості, експериментують з

соціальними моделями, обираючи найбільш відповідні новим культурним

цінностям та способам спілкування.

І оскільки об’єктивні економічні, технологічні, політичні зміни неймовірно

прискорили пристосування, що зовсім нещодавно було дуже й дуже помірним,

дослідження процесу становлення молодіжного руху в його організованій та

неформальній формі стало нагальним питанням суспільної науки. Особливо

актуальним є вивчення процесу формування та становлення молодіжного руху в

країнах перехідного періоду, зокрема в Україні.

Загалом процеси переходу від тоталітаризму до плюралістичної демократії,

розвитку ринкових відносин, трансформації соціальних структур суспільства,

посилення процесів соціальної диференціації створюють оптимальні умови для

виникнення в середовищі молоді широкого спектру найрізноманітніших

громадсько-політичних рухів, організацій, об’єднань та неформальних

ініціатив.

В українському суспільстві тривають процеси подальшої соціальної

диференціації та виокремлення політико-економічних та культурних інтересів

конкретних соціальних верств та соціально-демографічних груп населення.

Відповідно, паралельно з цим процесом відбувається активне формування і

трансформація молодіжного руху України в його організованій та неформальній

формі. Тож Україна є одним з найпоказовіших суспільств для дослідження

згаданих процесів.

Перехід від тоталітарного до демократичного суспільства — це спільний для

більшості країн колишнього СРСР процес. Всі вони успадкували від СРСР не

лише соціально-класову структуру, але й цілий комплекс проблем, пов’язаних

із політичною системою, політичною, правовою та економічною культурою.

Особливості ж молодіжного руху окремих країн, особливо організованого,

визначаються значною мірою сутністю політичної системи та адаптацією

державної політики до потреб молоді. Від цього залежить векторність

молодіжної ініціативи, ступінь її радикалізму та безкомпромісності;

кількість молодіжних організацій та їх політизованість; поширення

неформального руху та рівень девіацій в молодіжному середовищі.

Досвід України щодо діяльності молодіжних рухів можна використовувати як

базовий для дослідження соціальних процесів у посттоталітарних країнах

загалом, оскільки вона за більшістю визначальних показників справді

тримається посередині відносно всіх інших подібних суспільств. Від когось

відстає, когось випереджає, проте не втрачає характерних рис, притаманних

всій категорії суспільств, які долають тоталітарну спадщину.

Тож зараз, коли політична система України вступила в нову фазу розвитку, за

якої демократичні інституції поступово закріплюють свої позиції,

підвищується рівень політичної культури всього населення і молоді зокрема,

збільшуються можливості для розвитку молодіжної ініціативи, самореалізації

молодого покоління, вона все ще може слугувати зразком розвитку подій в

суспільствах такого типу. Але найбільш цікавою для детального дослідження

її робить своєрідне “буферне” становище між європейським та пострадянським

простором (цю роль не можуть виконувати ані країни Балтії, ані інші, що їх

соціальна структура не зазнала глобальної тоталітарної реконструкції). Тож

всі процеси, які беруть участь у зміні соціуму, самих його основ, тим

більше загострюються, що робить їх наочнішими та зручнішими для

спостереження та аналізу.

Молоді покоління України, їх становлення та діяльність протягом останнього

десятиріччя обрані об’єктом дослідження через те, що саме в цей час

відбувалось активне формування особливого, перехідного типу суспільства. На

межі між тоталітарною та демократичною системою саме в ці роки формувались

специфічні інститути “кризового” суспільства. Оскільки стан кризи

притаманний на тому чи іншому етапі всім суспільствам, тим важливіше

дослідити процеси, що відбуваються у цей період.

За умов, коли криза трансформує закономірності функціонування соціальної,

економічної, політичної, культурної сфер в нашій державі, основні стадії

цих процесів стають рельєфнішими, відповідно, загальні та часткові теорії,

які на них ґрунтуються, з великою ймовірністю будуть в цілому вірними для

всіх суспільств з більш-менш схожими характеристиками. Одним з визначальних

факторів суспільних змін є становлення і розвиток молодіжного руху в його

організованих та неформальних видах. Тож дослідженню ґенези саме цих

процесів стосовно українського суспільства і присвячена наша робота, яка,

незважаючи на локалізованість в часі досліджуваних процесів, виходить з

більш як сторічного досвіду галузевих напрацювань науковців.

Як вже вказувалось, специфічні знання про молодь, її соціальну активність,

молодіжні рухи та ініціативи почали формуватись в часи індустріальної

революції. Проте першим справді серйозним імпульсом до розвитку цієї сфери

знань про суспільство стало конституювання соціології як самостійної науки.

Вже

О.Конт заклав фундамент для виокремлення відомостей про молодь в сферу

відання спеціальної дисципліни, стверджуючи, що молодь має стати одним з

об’єктів дослідження соціології.

Вперше філософи, суспільствознавці та митці ґрунтовно підійшли до

з’ясування суті конфлікту “батьків та дітей” в ХІХ сторіччі. Цінності

“старого світу” виявилися незадовільними для нового покоління. Ціннісна

криза західного суспільства стала детонатором могутніх процесів та

соціальних зрушень. Про це писала більшість філософів та письменників того

часу.

Австрійський культуролог В.Краус назвав ХІХ століття — “століттям

нігілізму”1. Це був своєрідний молодіжний вибух, протест проти цінностей та

антигуманної практики класичного капіталізму. Однак молодь як самостійна

група з певними соціальними, політичними та культурними інтересами в ХІХ

столітті не була об’єктом дослідження.

Безпосередньо молодіжною проблематикою науковці почали займатися лише з

кінця 60-х рр. ХХ ст., коли молодіжна ініціатива загрожувала існуванню

самого буржуазного суспільства. У 60-х молодь виявила свою здатність

виявити протест.

У Європі піднялася хвиля молодіжних заворушень, потужних студентських

страйків і навіть збройних повстань. Суспільство виявилося не готовим до

сприйняття нових ідей і не очікувало подібного розвитку подій.

Таким чином, наприкінці 60-х з’ясувалося, що старше покоління є чужим для

молодих, а про нове покоління нічого не відомо. Відбувся розрив між

поколіннями, і старші опинилися перед фактом, що вони не мають уяви про

потреби, запити та ідеали своїх дітей.

Соціологічні заміри у молодіжному середовищі у більшості європейських країн

проводилися регулярно протягом 50-х і на початку 60-х рр. Однак виявилося,

що ці заміри за великим рахунком носили комерційний характер. Вони мали на

меті виявити тенденції споживання тих чи інших товарів, професійну

орієнтацію тощо, і зовсім ігнорували ціннісний бік проблеми.

Показовим у цьому плані є опитування французької молоді у 1965 році, яке

показувало значну політичну аморфність та конформізм молодіжного

середовища2. А потім відбувся вибух 1968 року…

Проблема визначення молодіжного руху

Нарешті ми підійшли до проблеми визначення поняття “молодіжного руху”. Слід

відзначити наявність розбіжностей у поглядах вітчизняних і зарубіжних

науковців щодо визначення самого терміну “молодіжний рух”. Одні розглядають

його конкретно-історичну сутність крізь призму розвитку соціальної

активності молоді, інші — як “складову частину молоді” чи як “сукупність

молодіжних громадських об’єднань” тощо.

Представники вітчизняної науки пропонують розглядати цей рух, по-перше, як

одну з найбільш рухливих і мінливих форм соціальної активності молоді, її

соціально-політичних громадських ініціатив; по-друге, як один із засобів

участі молоді у суспільних процесах через колективні (як організовані, так

і неструктуровані) форми прояву її самодіяльності на засадах спільних

інтересів; і лише у вужчому розумінні — як систему молодіжних громадських

об’єднань1.

На жаль, у нас залишається досить поширеним підхід до молодіжного руху,

втілений у концепції: молодіжний рух — це сукупність молодіжних

організацій. Тобто молодіжну активність досліджують лише в її організованій

формі, лишаючи поза предметом вивчення неформальний рух молоді, який є

набагато потужнішим і впливовішим. Найбільшими прихильниками цієї концепції

були польські науковці Б.Ратусь, Ч.Козловський та Е.Пардусь. Цього напрямку

дотримуються і деякі сучасні вітчизняні дослідники. Ними передовсім

вивчається саме та активність молоді, яка виражена в організаційній формі.

Проте з часом науковці позбуваються рудиментів формального підходу і

намагаються ширше охопити явище. Так, видатний вітчизняний фахівець у сфері

вивчення молодіжної проблематики В.Головенько порівнює молодіжний рух із

своєрідною політичною системою, головне завдання якої — визначення та

реалізація молодіжної політики суспільства. У свою чергу молодіжний рух

включає в себе низку підсистем, основними з яких є організаційно-

інституційна, регулятивна та інформаційна2.

На нашу думку, найповніше визначає молодіжний рух Є.Косенко: “Під

молодіжним рухом, як правило, розуміють масову організовану соціально-

політичну активність, спрямовану на реалізацію як специфічних вимог і цілей

молодого покоління, так і цілей інших громадських груп, об’єктивні інтереси

яких відповідають інтересам молоді. Організована політична активність

проявляється у формі участі молоді в широких соціальних рухах.

Вузькоцільові рухи, як правило, мають чітко обмежену молодіжну базу та

спрямованість на відбиття безпосередніх інтересів молоді. Зазнаючи впливу

провідних політичних рухів і партій, вони, разом з тим, являють собою

самостійні ідейно-політичні утворення. До таких рухів можна віднести,

наприклад, рух школярів і учнів вузів за академічні права, різного роду

виступи під прапором культурних перетворень. Вузькоцільові рухи являють

собою необхідну та важливу форму боротьби молоді за свої соціально-

економічні інтереси і одночасного залучення до цієї боротьби”3.

Пристосовуючи це визначення до сучасної ситуації у молодіжному русі

України, можна зробити певні висновки:

• по-перше, в Україні наявні як масова організована соціально-політична

активність (у вигляді організованої — в громадські організації, творчі

спілки тощо — молоді та неформальної самоорганізованої молодіжної

ініціативи, іноді “молодіжної субкультури”), так і вузькоцільові рухи, які

взаємно доповнюються;

• по-друге, сучасний молодіжний рух в Україні найбільш адекватно виражений

саме у вузькоцільових рухах, вплив яких на молодь на даному етапі переважає

усі інші.

Молодіжний рух в Україні: субкультури як джерело виникнення

Поступове структурування молодіжного руху відбувалося паралельно до

аналогічних процесів у суспільстві в цілому. Переживши стадію масових

громадсько-політичних акцій, молодіжний рух сконцентрувався нині саме в

організованій, формалізованій частині спектру проявів соціальної активності

— як найбільш ефективній стосовно захисту своїх інтересів.

Проте не менш часто суспільні форми виховання, а отже і формальні

організації сприймаються молодими вороже як такі, що заважають

самоорганізації. І в тому, і в іншому випадку ситуація набуває додаткової

складності через процес “ломки стереотипів”, що висуває додаткові вимоги до

всього молодіжного руху у будь-яких його проявах. Адже традиційні цінності

в період кризи перестають виконувати свої функції, втрачаючи тим самим роль

орієнтиру для суспільства. Старі ідоли повалені, або ж просто впали, бо

втратили свій сенс.

Але життя вимагає наповнення новим змістом. Цей процес штучно пожвавлюється

шляхом впровадження державних ідеологій, реанімації “національних ідей” та

інших заходів, які не роблять його природнішим. Будь-які цінності: нові чи

старі, мають спочатку пройти випробування на придатність і життєвість саме

у цьому суспільстві. І найгнучкішим, найактивнішим середовищем для цього є

саме молодь.

Частина її стає полігоном для “обкатки” санкціонованих державою, дозволених

стилів життя — на зразок “молодого патріота”, “вдалого чесного бізнесмена”,

“захисника православ’я (правового суспільства, плюралістичної демократії

тощо)”. Але решта все ж не знаходить в собі відгуку на подібні гасла, тож

вдається до апробації альтернативних стилів — іноді просто “не схвалюваних

державою”, іноді ж — об’єктів прояву її активного невдоволення.

Вони бачать себе поза системою репресій під назвою “держава”, тож

результатом їх зусиль є неформальний рух. В ньому немає формальної

ієрархії, жорсткої структури, що чітко регламентує статус і роль кожного.

Величезний потенціал мобільності забезпечує в тому числі можливість в будь-

який момент утворити нове ієрархічне відгалуження і тим самим підвищити

свій статус. При цьому спосіб життя кожного є результатом лише

індивідуального вибору, він не нав’язаний суспільством. Так утворилися

субкультури “гіппі”, “панків” тощо. Всі вони не залежать безпосередньо від

суспільних інститутів й існують “без дозволу старших”. У цьому, власне, і

полягає основна специфіка неформального руху.

Цікавим є той факт, що своє становлення сучасний організований молодіжний

рух почав як неформальні культурологічні організації та об’єднання за

інтересами. Більше того, початок всієї організованої молодіжної ініціативи

безпосередньо пов’язаний із неформальним періодом.

Аналізуючи ж розвиток молодіжного руху за останні п’ять років, доходимо

висновку, що спостерігається взаємне доповнення та взаємопроникнення

організованого та неформального молодіжного руху. Це пояснюється багатьма

факторами, зокрема соціальними. Спрацьовують також релігійний,

національний, політичний та інші фактори, які діють у суспільстві.

Витіснені на периферію суспільства, вичерпавши для себе можливості

неформального руху, його соціального протесту, молоді люди приходять до

необхідності політичної боротьби (як це було у 1988–1990 рр. чи починаючи з

1994–1995 рр.). І навпаки, зневірившись у політиці, молодь йде до

“неформалів”, сподіваючись знайти серед них однодумців. Час від часу члени

молодіжних організацій, відійшовши від активної діяльності, переходять до

неформальних ініціатив.

Ця міграція, яка є наслідком дорослішання та відповідної зміни соціальних

позицій, стає значно активнішою у періоди суспільних криз, набуваючи іноді

доволі нездорового характеру агресії чи втечі від реальності. Щодо цього

аспекту ХХХІ сесія Генеральної Асамблеї ООН, характеризуючи проблеми

молоді, зауважила, що молоді люди відіграють подвійну, з першого погляду,

суперечливу роль: з одного боку вони активно сприяють процесу соціальних

змін, а з іншого — стають його жертвами.

Визначення та механізми утворення молодіжних організацій

Повертаючись до проблеми уточнення понять, слід нагадати, що за допомогою

організації молоді люди мають можливість повніше реалізувати свої інтереси,

запити та потреби, тобто самореалізуватися як особистості. Молодіжні

організації дозволяють адекватно відрегулювати стосунки молоді з державою,

її інститутами. Вважається, що саме молодіжні організації є інструментом

найбільш дієвої соціалізації молодого покоління.

Проте, незважаючи на популярність тези про соціалізацію молоді в

об’єднаннях, досі не існує єдиного повноцінного визначення терміну

“молодіжна організація”.

На законодавчому рівні статус молодіжних та дитячих організацій

визначається Законом України “Про молодіжні та дитячі організації” від 1

грудня 1998 року та Законом України “Про об’єднання громадян” від 16 червня

1992 року.

Стаття 2 Закону України “Про молодіжні та дитячі організації” визначає

молодіжні громадські організації як “об’єднання громадян віком від 14 до 28

років, метою яких є здійснення діяльності, спрямованої на задоволення та

захист своїх законних соціальних, економічних, творчих, духовних та інших

спільних інтересів” та дитячі громадські організації як “об’єднання

громадян віком від 6 до 18 років, метою яких є здійснення діяльності,

спрямованої на реалізацію та захист своїх прав і свобод, творчих

здібностей, задоволення власних інтересів, які не суперечать законодавству,

та соціальне становлення як повноправних членів суспільства”.

Особливістю молодіжних та дитячих організацій, згідно Ст.5 Закону, є те, що

особи старшого віку можуть бути членами молодіжних та дитячих громадських

організацій за умови, якщо їх кількість у цих організаціях не перевищує

третину загальної кількості членів. Це ж стосується і виборних органів.

Однак таке юридичне формулювання зовсім не претендує на повноту окреслення

даного явища.

Наприклад, О.Корнієвський розглядає молодіжну організацію як добровільне

об’єднання молодих громадян, що утворюється для реалізації і захисту їх

різнобічних, зокрема, специфічних (як особливої вікової категорії

населення) колективних інтересів з метою об’єднання зусиль молоді для

участі в соціально-економічних, громадсько-політичних, державотворчих

процесах1.

Власне, з цим визначенням можна погодитися. Молодіжні організації на

добровільних засадах об’єднують молодих людей задля захисту певних їхніх

спільних інтересів. Крім того, як правило, ці інтереси дійсно є

специфічними (через доволі жорсткі критерії відбору членства). Зокрема,

організація може мати вузькофаховий напрямок або ж навпаки —

загальногромадський чи навіть політичний.

Виникають молодіжні організації переважно внаслідок усвідомлення

неформальною групою молодих людей необхідності “акту формалізації” своїх

внутрішньогрупових відносин задля досягнення більшої ефективності у

втіленні спільних цілей. Цим актом формалізації і є створення організації.

Іншими словами, відбувається формалізація внутрішньої ієрархії та відносин.

Використовуючи слідом за К.Зайдельманом тезу: “група — головна соціальна

форма молоді”, прихильники теорії peer group визначають організовані

молодіжні структури як продукт тільки самодіяльної форми соціалізації

молоді2. При цьому цілковито ігнорується суспільне замовлення щодо

створення молодіжних організацій як засобів інтеграції молодого покоління в

структуру суспільства.

Соціальне ж замовлення зовсім не передбачає існування peer group як основи

організації молоді. Самодіяльна група може бути створена власними силами чи

ініційована “дорослими” на початку діяльності організації. Часто пізніше

групу однодумців взагалі змінює група функціонерів, практично позбавлена

будь-якої самодіяльності — чи дуже обмежена в своїх діях.

Дійсно, молодіжні організації не завжди виникають у результаті

самодіяльності peer group. Вони часто можуть бути ініційовані зовні —

державою, політичними партіями, громадськими об’єднаннями тощо. Більше

Страницы: 1, 2