Коллективная форма организации труда

самостійними, що виражають соціальні явища різного правового характеру.

Вони не можуть бути механічно поєднані чи взаємопоглинені.

На наш погляд підприємство вцілому має адміністративну

правосуб’єктність, її елементами є компетенція та адміністративна

правоздатність. Але ці елементи по різному характеризують адміністративно-

правовий статус підприємства.

Компетенцію має не підприємство, як таке, а його адміністрація. Але

оскільки підприємство є єдиною організацією то можна говорити про його

компетенцію у вигляді адміністрації, а у загальній формі й про компетенцію

підприємства.

По іншому має бути вирішене питання про адміністративну

правоздатність підприємства. Без сумніву адміністрація підприємства має і

компетенцію, і адміністративну правоздатність. Але чи можливо

адміністративну правоздатність звести лише до правоздатності адміністрації

підприємства? Щоб дати відповідь на це питання слід перш за все визначити

поняття адміністративної правоздатності, яке в літературі розкривається по-

різному. Можливо, його не можуть розкрити такі, називаємі у літературі

ознаки як : самостійність мети та завдань цього органу в межах зального

завдання вищего органу ; наявність визначеного кола обов’язків та прав, що

надані цьому органу для виконання покладеного на нього завдання ; наявність

більш менш обмеженого складу людського складу органу ; та чи інша якість

закріплення за конкретним органом державного майна (24). Більшість цих

ознак не мають юридичного характеру та вказують не на адміністративну

правоздатність, а на її соціальні, майнові, організаційні передумови.

Виняток складає тільки наявність визначеного кола обов’язків та прав. Але

він орієнтує на ототожнювання адміністративної правоздатностіз компетенцією

й тому не може бути прийнятий.

Адміністративна правоздатність - вид правоздатності, загальна

адміністративно-правова категорія. Її поняття є родовим, що має загальні

ознаки, незалежно від видів носіїв цієї правоздатності : громадян,

державних суспільних організацій. Вона може бути визначена як встановлена

та охоронювана державою можливість суб’єкта вступати у адміністративні

правовідносиничерез які встановлюється міра можливої чи обов’язкової

поведінки сторін у сфері державного управління (25). Звістно, наведене вище

поняття адміністративної правоздатності не може вмістити всю

різноманітність цього правового явища. Тому, на базі загального поняття

необхідно розрізняти й види адміністративної правоздатності залежно від

видів учасників управлінських відносин. Це означає. Що самостійне значення

мають питання адміністративної правоздатності громадян, державних органів,

підприємств, установ, суспільних організацій. Характер правоздатності, її

зв’язок з дієздатністю (для фізичних осіб), с компетенцією (організацій) и

т.д. мають свою особливість перед усім залежно від того, хто є її носієм.

Треба особливо відмітити, що адміністративна правоздатність пов’язана з

владною діяльністю, однак її носіми далеко не завжди є суб’єкти, що мають

правочинність державного характеру. Тому загальнометодологічні засади

схиляють до того, щоб визнати придатність категорії адміністративної

правоздатності до підприємств. Саме до того призводить думка, що “ні

громадяни, ні суспільні організації, ні підприємства, що є юридичними

особами не мають повноважень на здійснення цієї (управлінської) діяльності,

хоч мають змогу брати участь у її здійсненні, в адміністративно-правових

відносинах” (26). Але для того щоб мати змогу брати участь у

адміністративних правовідносинах, необхідно мати для цього юридичну

передумову у вигляді адміністративної правоздатності (27).

Уявляється, що немає достатніх підстав, щоб звести значення

адміністративного права до регулювання діяльності адміністрації

підприємства в його системі та його зовнішніх відносинах. Діями

адміністрації набуваються адміністративні права та обов’язки не тільки

самою адміністрацією, але й підприємством.

Адміністративна правосуб’єктність підприємства закріплююється нормами

адміністративного права, які можливо розподілити на дві групи. До першої

групи можна віднести норми, що визначають місце підприємства у системі

управлінського механізму, його виробничо-господарську, організаційну

структуру та форми адміністративного підлягання, також структуру функцій

внутрішнього управління підприємством та їх взаємозв’язок. Основу правових

норм цієї групи складають норми, що встановлюють адміністративно-правовий

режим майна, що надано підприємству для виробничого використання;

виготовлюнної продукції; розподіл функцій та правомочностей посадових осіб

по беспосередньому управлінню майновими об’єктами підприємства. До цього

відносяться такі норми, що закріплюють режим адміністративно-правової

охорони підприємства та об’єктів що їм належать. За допомогою норм цієї

групи визначаються, якщо можна так мовити, ститистичні елементи

адміністративно-правового статуса підприємства.

Інша група складається з норм, що визначають дінамічний,

функціональний елемент цього статуса підприємства, що регулюють різні

сторони діяльності та відносин. Саме цими нормами закріплюються права та

обов’язки підприємств, форми та порядок їх використання, організації

виробництва, капітального будівництва та ін.

Адміністративна провосуб’єктність підприємства характеризується

комплексом норм, що допускають різні варіанти та додаткові угруппування на

основі таких ознак : за джерелами, за адресами, сферою використання та

відношенню до загальної правоздатності.

За джерелами відокремлюються норми, що закріплюють адміністративно-

правовий статус підприємства, що розподілені по багатьох нормативних актах,

які залежно від їх призначення умовно можна розподілити на загальні та

спеціальні. Загальні акти мають комплекс норм, що призначені для

регулювання різних сфер суспільного життя, в той сами час мають норми, що

закріплюють ти чи інші сторони статуса підприємств. До них відносяться :

Конституція України, закони та підзаконні акти.

За адресами розрізняються загальні та спеціальні норми. Загальні

норми визначають права та обов’язки, що характерні для адміністративної

правосуб’єктності всіх виробничих підприємств незалежно від їх галузевої

приналежності. Спеціальні норми закріплюють права та обов’язки, що

характерні для правосуб’єктності тих чи інших категорій чи груп

підприємств. Вони характеризують спеціальну адміністративну

правосуб’єктність цих підприємств ; наділення ними обумовлене галузевими

особливостями, що залежать від специфіки виробничо-технологічних процесів,

умов виготовлення продукції, об’ємів виробництва, територіального

розміщення виробничих одиниць та інших факторів.

За сферою використання розрізняються норми, що регулюють зовнішні та

внутрисистемні відносини. Зовнішні відносини виникають у підприємств з

державними органами, яким воно організаційно не підлягають (наприклад з

виконкомами місцевих рад з питань добробуту та санітарії, з компетентними

органами з питань землекористування, охорони природи та ін.). Найбільший

об’єм та різноманітність зовнішніх правоправомочностей у підприємств

(наприклад транспорту та залізничного транспорту).

Внутрісистемні правомочності реалізуються по відношенню до своїх

адміністративно-виробничих підрозділівта членам трудового колективу, а

також до вищих органів.

По відношенню до загальної правоздатності розрізняють правомочності,

пов’язані з адміністративною, цивільною, трудовою, фінансовою

правоздатністю. У першому випадку вони виявляються, з одного боку, в

правозастоновчій, правовиконавчій, правоохоронній та іншій фактичній

діяльності адміністрації, а з іншого - у визначенні можливості підприємства

бути суб’єктом адміністративно-правових відносин; в іншому у встановленні

договірних відносинз іншими підприємствами, організаціями та установами, в

яких підприємство знаходиться як рівноправна зі своїми контрагентами

сторона, набуваючи суб’єктивні цивільні права та обов’язки, у третьому - в

укладанні колективного договора та індівідуальних трудових договорів з

членами свого колективу з усіма наслідками, що характерні для трудових

правовідносин; в четвертому - у виконанні фінансово-кредитних зобов’язань

перед державою.

Таким чином реалізація адміністративної правосуб’єктності тягне за

собою вступ підприємства до різноманітних правовідносин, у яких суб’єктивні

права та обов’язки за винятком адміністративно-правових відносин вже не є

адміністративно-правовими. По відношенню до таких правовідносин

адміністративна правосуб’єктність грає трансміссійну роль, в процесі її

реалізації “приводяться до дії” цивільні, трудові, фінансові

правовідносини. Адміністративна правосуб’єктність характеризується й такими

правомочностями, які навряд можна назвати “чисто” адміністративно-

правовими, хоч вони й є елементами компетенції адміністрації підприємства

(права й обов’язки по здійсненню влади, реалізація яких тягне виникнення

крім адміністративних й інших правовідносин) (28). Так, право на укладання

цивільного договору свідчить про цивільну правоздатність. Але реалізувати

це право може адміністрація в порядку виконання цієї влади. Воно стає

“наповненим” цивільно-правовим та компетенційнимзмістом : акт укладання

цивільного договору можлив тільки як вияв влади уповноваженної посадової

осби підприємства (29).

Адміністративна правосуб’єктність підприємства характеризується

компетенцією його адміністрації, що включає право на здійсненна

господарських операцій шляхом укладання договорів. Цивільна

правосуб’єктність підприємства опосереднюясь компетенцією його

адміністрації, нею не поглинається. Майнові наслідки виконання чи

невиконання договірних зобов’язань приймаються підприємством у порядку

цивільної правосуб’єктності. В усіх випадках коли йде мова про право

прийняття рішення з питань, що тягне для підприємства правові наслідки

незалежно від їх характеру, маються на увазі адміністративні провомочності

та вони стосуються компетенції.

Адміністрація підприємства, приймаючи рішення про пред’явлення позову

в суді чи арбітражі, що витікає з цивільно-правових відносин, реалізує свою

компетенцію. Суб’єктивні ж права підприємства по відношенню до свого

контракту в цивільному правовідношенні (право на відшкодування збитків,

отримання пені, неустойки та ін.) відноситься до цивільної

правосуб’єктності, що складає елемент правового статуса підприємства в

цілому.

Якщо адміністрація підприємства некомпетентна вирішувати такі

питання. Тоді неможливо виконання підприємством його суб’єктивних прав у

цивільних правовідносинах. Це підтрверджує правильність висновку :

адміністративні повноваження не завжди можуть мати підлеглого їх

носіюадресата, вони можуть бути націлені на вирішення питань, пов’язаних з

виникненням різних правовідносин.

Засади адміністративно-правовго положення підприємства визначаються

нормами, що фіксують його правоздатність як загальної передумови для

правоотримання (віднесення до основних ланок управління та ін.), а також

його конкретні права права та обов’язки. Підприємство, як таке, має

адміністративну правоздатність, а його адміністрація - правосуб’єктність,

яка за суттю є одразу й її правоздатністю та компетенцією. Норми права, що

визначають основи адміністративно-правового статуса підприємства,

сформульовани в численних правових актах. Законодавство (в широкому та

вузькому розумінні цього слова), регулює адміністративно-правове положення

підприємств. Що характеризується тим, що має нормативні акти, що

розрізняються за органами їх видавшими, за своєю формою, за своїм цільовим

призначенням, за своїм конкретним адресатом. Стан регулювання

адміністративно-правового стану підприємства характеризується відсутністю

нормативного акту, що визначає юридичні позиції всіх видів державних

виробничих підприємств.

Перехід до нових умов праці (корпоротизація) відбивая посилення

оперативної самостійності підприємств. Це прийняло форму розширення прав

підприємств, потягло зміни компетенції та вдосконалення методів діяльності

вищих органів.

Нові форми підприємств (господарських товариств)набули додаткових

прав в галузі управління матеріальними ресурсами, економічного

стимулювання, виробництва, кредита й ціноутворення , встановлення

господарських зв’язків з іншими підприємствами, управління іншими сторонами

роботи підприємства. Тим самим дуже обмежилось втручання вищих органів до

виробничо-господарської діяльності підприємства, зменшилась їх компетенція

в частині вирішення деяких питань.

Але неоднозначність трактування поняття видів господарських

товаариств породжує великі проблеми.

Наприклад, у законодавстві є різні варіації на поняття “акціонерне

товариство”. Так, в ст.24 Закона “Про господарські товариства” під

акціонерним товариством розуміється “товариство, що має статутний фонд,

поділений на визначену кількість акційрівної номінальної вартості, що несе

відповідальність по зобов’язаннях тільки майном товариства”. Волкова И.Н.

дає своє трактування поняттю “акціонерне товариство” - це “товариство,

капітал якого складається шляхом об’єднання коштів засновників та продажу

частини акцій та облігацій (інша частина залишається в розпорядженні

акціонерного товариства, не продається)”(30).

В.И.Андрющенко та Є.В.Костикова пишуть,що “акціонерне товариство”- це

одна з організаційно-правових форм підприємств. Воно створюється шляхом

централізації грошових коштів (поєднання капіталів) різних осіб, що

проводиться шляхом продажу акцій з метою виконання господарськой діяльності

та отримання прибутку” (31).

При всієї розпливчастості та вразливості таких формулювань сама суть

акціонерного товариства не втрачається та й гарно відчувається. Може бути,

у бездоганних визначеннях й немає потреби, для цього лише треба знати

відмінність ознак акціонерного товариствва від інших організаційно-правових

форм підприємництва.

Характерною ознакою акціонерного товариства (далі по тексту АТ) є

обмежена відповідальність його учасників (акціонерів). Г.Ф.Шершеневич писав

: “... тією ознакою відрізняється акціонерне товариство від повного, в

якому усі члени відповідаять необмежено, від товариства на довірі, де

обмежена відповідальність поєднана з необмеженою” (32). Ця ознака обмеженої

відповідальності акціонерів закріплюється в усіх нормативних актах, що

регулювали акціонерну діяльність.

Кількість учасників (акціонерів) не може бути більш числа акцій,

оскільки капітал АТ розподілен на звістну кількість визначених частин

(акцій).

Третя ознака - участь в АТ на відміну від виробничого кооперативу

(артелі), не потребує особистої трудової участі. Якщо подивиться на цю

ознаку в історичному аспекті, то з цього приводу дуже чітко сказав Маркс :

“В акціонерних товариствах функція відділена від власності на капітал, отже

й праця звістно, відділена від власності на засоби виробництвай на

прибавочний труд. Це результат вищого розвитку капіталістичного

виробництва, необхідний перехідний пункт до зворотнього перетворення

капіталу у власність виробників .. у беспосередню суспільну власність. З

іншого боку, акціонерні товариства - перехідний пункт до перетворення всіх

функцій у процес поновлення виробництва, до цієї пори ще пов’язаних з

власністю на капітал, просто до функцій асоційованих виробників, в

суспільні функції” (33).

В АТ право на участь в управлінні справами товариства и на частину

майна, що залишеться після його ліквідації, а також на отримання прибутку

АТ у вигляді дивідентів підтверджується акцією.

На відміну від ТОВ, засновчими документами якого є установчий договір

та статут, АТ діє на підставі статуту, що затверджується засновниками і є

єдиним установчим документом.

АТ репрезентує як фізічних так й юридичних осіб, а саме “сотні й

тисячі невідомих один одномуакціонерів складають єдине підприємство” (34).

На це вказує усвоїй праці Г.Ф.Шершеневіч (35).

Існує два типи АТ - закрите та відкрите. Вони мають такі відмінності

:

| Закрите | Відкрите |

|При відчуженні акцій акціонерам |Акції можуть відчуждатися й без |

|необхідна згода інших акціонерів. |згоди інших акціонерів. |

|Акціонери товариства при відчуженні |Інші акціонери при відчужденні не |

|акцій мають переважне право |мають права переважного купування. |

|купування. |Кількість акціонерів необмежена |

|Акції розповсюджуються серед |Акції розповсюджуються серед усіх |

|засновників чи раніш визначеного |бажаючих. |

|кола осіб. |Проводиться відкрита передплата на |

|Проводиться тільки закрита |акції. |

|передплата на акції. |Засновниками можуть бути всі |

| |бажаючі. |

Процес створення АТ включає 4 основні стадії :

розробка статуту ;

передплата на акції ;

установчі збори (конференція);

державне реєстрація.

Робота по створенню товариства організується й проводиться

засновниками. Згідно п.1ст.26 закона “Про господарські

товариства”засновниками можуть бути юридичні особи та громадяни. Можливе

три варіанти засновників :

всі засновники є юридичними особами;

серед засновників є й юридичні особи й громадяни ;

всі засновники є громадянами.

Таким чином АТ може бути створено групою громадян без участі юридичних

осіб.

Перша стадія процесу створення АТ - розробка проекту статуту. Це

основний документ, що регламентує внутрішні відносини в товаристві й

визначаючий права та обов’язки акціонерів. Також співвідношення повноважень

органів товариства. Оскільки вирішення багатьох конкретних питань (в першу

чергу тих. Що стосуються внутрігних відносин в товаристві) віддаються

нормативними актами на розсуд акціонерів, статут має бути доствтньо

розробленим. Положення статуту слід сфомулювати конкретно й не дозволяти

різних трактувань. Від того наскільки грамотно та складено статут, в

багатьом залежить внутрішній климат в АТ й успіх його діяльності. Статут

повинен мати ряд обов’язковиз реквизитів, а саме : вказівки на акціонерну

форму товариства, предмет й мету його діяльності, склад засновників,

фірмову назву, місцезнаходження, розмір статутного капіталу, порядок

розподілу прибутку й покриття збитків, відомості про організаційну

структуру товариства, компетенцію його органів та поряд прийняття ними

рішень і т.д.

Взагалі, другою стадією процесу створення товариства є передплата на

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9