Дюркгейм

відчуватися і сповідатися окремими індивідами, то суспільство загине,

підкреслює французький соціолог.

Стверджуючи, що суспільство є "композицією будь-якого роду ідей,

вірувань і почуттів, які реалізуються посередництвом індивидів", Дюркгейм

певним чином суперечить концепції соціологізму, яка постулює специфіку і

автономію соціальної реальності, а головне — її примат над індивідом. Його

висновок про те, що суспільство існує і реалізується "тільки в нас і

завдяки нам", скоріше вказує на взаємозумовленість суспільства та

індивідів, що його складають, аніж на примат першого над другим. І тоді

цілком правомірно, що не тільки колективні уявлення можуть бути продуктом

суспільства, а й навпаки, саме суспільство може бути результатом

колективних уявлень. Тавтологічний характер даного моменту аж ніяк не

засмучує французького соціолога. Навпаки, саме таке трактування природи

суспільства він вважав науковим. Якраз у ньому власне, і міститься

"центральний пункт" дюркгеймівської соціології.

Складні й суперечливі відносини між індивідом і колективом — головна

тема дюркгеймівської соціології. Оскільки реально існують насамперед окремі

індивіди, а суспільство — це певні системи відносин між ними, то, здавалося

б, логічно було б вважати окремого індивіда за вихідну точку координат, у

системі яких розглядатимуться ті чи інші соціальні відносини. Але такий

підхід Дюркгейм піддає критиці. Індивід, доводить він, не є чимось

історично первинним у такому розумінні, що уявлення про людину як щось

окреме й неповторне — це результат тривалого історичного розвитку.

Ставлення до людей як до індивідів і відповідне розуміння ними себе як

індивідів можливе лише там, де існує досить складна структурна організація

суспільства, або, за термінологією Дюркгейма, де має місце поділ суспільної

праці. Навпаки, там, де

поділ суспільної праці не нависокому рівні і соціальна структура

примітивна, — там "кожен являє собою те ж саме, що й інші", а тому там

панують спільні для всіх колективні думки й почуття.

Питанню про тип соціальної структури Дюркгейм надає винятково великої

ваги. Тому таку важливу роль у його концепції відіграє розмежування між

суспільствами механічної та органічної солідарності. У першому випадку, як

уже зазначалося вище, суспільні відносини примітивні, недиференційовані,

колективне тут безроздільно панує над індивідуальним. Структура таких

суспільств має сегментарний характер. Це означає, що вони складаються з

однакових у принципі груп, кожна з яких мало пов'язана з іншою, однак міцно

згуртована зсередини. Група тут нав'язує індивідові свою волю. Суспільство

механічної солідарності може бути численним кількісно і займати як завгодно

велику територію, але при цьому воно буде сумою однакових, замкнених у собі

структурних одиниць, котрі практично не взаємодіють між собою. А тому тут,

природно, зростає питома вага колективних уявлень і різноманітних засобів

механічного примусу й насилля.

У суспільствах органічної солідарності — а до них соціолог відносить

сучасні йому західні суспільства — теж почасти зберігається сегментарна

організація. Та визначальним тут є те, що внаслідок поділу праці структура

цих суспільств характеризується різноманітністю форм і ослабленням

групового тиску на індивіда. Тут, як пише Дюркгейм, має місце солідарність

не за подібністю, а за відмінністю.

Історично суспільства механічної солідарності передають суспільствам

солідарності органічної. Однак перехід від одного типу до іншого — це не

свідомо керований процес. Поділ суспільної праці постає незалежно від

свідомості й волі окремих людей, а тому сам індивід, "окрема людина" — це

вже його наслідок. Тому, як неодноразово зауважував учений, індивід постає

із суспільства, а не суспільство з індивідів. Органічна солідарність не

означає послаблення пріоритету суспільства і його цінностей над індивідом,

однак вона

означає, що цей пріоритет здійснюється тепер таким чином, що кожен

індивідуально усвідомлює свою відповідальність перед суспільством і може

вибирати, яким саме чином він буде виконувати свої суспільні обов'язки.

Принципи "соціологізму" як методологічне підгрунтя у дослідженні самогубств

Проблема самогубства захоплювала увагу Дюркгейма з багатьох причин. Це

була "ясно окреслена група фактів" [4, с.3], котрі можна легко визначити.

Дюркгейм вважав, що соціолог може і повинен відкривати закони, які б

доводили можливість існування соціології як науки. Крім того, він розглядав

свою роботу "Самогубство" як застосування до емпіричного матеріалу

головного принципу соціологічного методу вивчення соціального факту як

"речі", визнання особ існування, зовнішньої по відношенню до індивіда

суспільної реальності, котра вивчає його поведінку, не залежно від волі

цього індивіда.

Спираючись на ці теоретико-методологічні передумови, Дюркгейм

заперечував пояснення самогубства індивідуальними психологічними мотивами і

стверджував, що це явище відбувається під впливом зовнішніх причин, які

управляють людьми, тобто під впливом соціальних причин.

Визначення причин суїциду, рекомендації щодо засобів його подолання

здавались йому найкращим способом зміцнення престижу соціології як науки.

Соціологічне пояснення "найбільш індивідуальної дії" могло пролити світло

на ті сили, котрі об'єднують людей, оскільки самогубства — явний приклад

руйнування соціальних зв'язків.

Суттю дюркгеймівського пояснення був "соціологізм", крізь призму якого

розглядались усі інші фактори, в тому числі й індивідуальні мотиви

самогубств, які часто здаються їх причинами, представляють лише

індивідуальне, причому змінене відображення загальних умов. Дюркгейм

звернувся до вивчення соціального середовища як головної причини, під

впливом якої змінюється відсоток самогубств. Дюркгейм повністю не

заперечував ролі індивідуальних факторів, психічного стану окремих

самогубців, їхніх специфічних життєвих обставин, але підкреслював вторинне

значення цих фактів, залежність від загальних соціальних причин, стану

суспільства.

Згідно з концепцією, яку висунув Дюркгейм, відсоток самогубств є

функцією декількох соціальних змінних: взаємовідносин у релігійних,

сімейних, політичних, національних та інших групах. Виходячи з цього,

Дюркгейм використовував прийом доведення шляхом виключення, систематично

розглядав і заперечував такі соціальні факти, як "психоорганічну

схильність" індивідів (психопатичний стан, расовий і спадковий фактори) і

риси фізичного середовища (клімат, пору році, час доби). Услід за цим він

розглядав дію соціальних причин і спосіб, яким вони діють, а також

відношення, в яких знаходяться соціальні і несоціальні фактори.

Звернувшись до даних офіційної статистики, Дюркгейм виявив ряд

закономірностей: відсоток самогубств влітку вищий, ніж зимою; чоловіки

частіше закінчують життя самогубством, ніж жінки; старі люди частіше, ніж

молоді; солдати — частіше, ніж громадське населення; протестанти частіше,

ніж католики; одинокі або розведені — частіше, ніж заміжні, і відсоток

самогубств вищий у міських, ніж сільських областях тощо. "Залишивши

осторонь індивіда як індивіда, його мотиви й ідеї, потрібно вивчати, —

стверджував Дюркгейм, — ті різні стани соціального середовища (релігійні

вірування, сім'ю, політичне життя, професійні групи і ін.), під впливом

яких змінюється відсоток самогубств" [4, с.178]. Досліджуючи соціальні

факти, Дюркгейм намагався визначити, який елемент або який аспект їх,

відповідно до різних логічних правил, а особливо до правил відповідних

змін, найбільш тісно пов'язаний з відсотком самогубств. Яка, наприклад,

риса релігії має найбільше відношення до самогубства? Що саме в католицизмі

робить католиків менш схильними до самогубства, ніж протестантів?

Почавши з дослідження того, як те чи інше віросповідання впливає на

самогубство, Дюркгейм показав різницю між католицизмом і протестантизмом як

з точки зору віровчення, так і з точки зору обрядів. Католицизм як старіша

традиційна система і обрядів має порівняно з протистантизмом більшу

цілісність, силу поглядів, непримиренність до нововведень, які руйнують

загальний дух. Це обумовлює більшу згуртованість релігійної групи

католиків, а звідси — менший серед них відсоток самогубств. Протестантизм

пов'язаний з падінням традицій вірувань, проникнутий "духом свободи

мислення" і критицизму. Його можливість об'єднати віруючих менша, і

відсоток самогубств тому вищий.

Ця гіпотеза дозволила пояснити багато інших соціальних змінних, які

пов'язані зі збільшенням числа самогубств. Об'єднує ці змінні ступінь

соціальної інтеграції або соціального зв'язку індивіда. Сім'я, діти,

сільське життя — ті соціально інтегруючі фактори, котрі запобігають почуттю

соціальної ізоляції. "Число самогубств обернено пропорційне ступеню

інтеграції тих соціальних груп, до яких належить індивід" [4, с.266].

Фактори несоціального порядку, писав Дюркгейм, можуть впливати на

процент самогубств тільки побічно. Він застосував процедуру, коли у

відносини включається не соціальний фактор, але відшукується той його

аспект, котрий найбільш тісно пов'язаний з фактором соціальним.

Влив біологічних, наприклад статевих, відмінностей стає зрозумілим,

якщо проаналізувати відповідні соціальні позиції чоловіків і жінок, способи

їх участі в соціальному і економічному житті, цикли їх соціальної

активності і т.д. Стверджуючи, що різні типи самогубств можуть витікати з

різних причин, які їх визначають, вказуючи на труднощі створення

морфологічної класифікації самогубств і враховуючи всі характерні типові

особливості їх, Дюркгейм прийняв рішення скласти етнологічну класифікацію,

яка відповідала б причинам самогубств.

Він виділив чотири види самогубств: егоїстичний, альтруїстичний,

аномічний і фаталістичний. Перший створюється причинами, котрі обомовлюють

відокремлення індивіда від суспільства, яке перестає впливати на нього

регулюючим чином. Розрив соціальних зв'язків, відсутність колективної

підтримки, стан відокремленості породжують почуття самотності, пустоти,

відчуття трагізму існування. Однією з причин самогубств подібного роду може

бути крайній індивідуалізм, але грунтом, який його породжує, є "велике

суспільство, соціальна туга" [4, с.274]. Суспільна дезорганізація, втрата

суспільних цілей послаблюють соціальні зв'язки, які прикликають індивіда до

суспільства, а значить і до життя. Цей загальний стан, у свою чергу,

відображається в дезінтеграції суспільних груп — релігійних, сімейних,

політичних, які безпосередньо впливають на індивіда.

Другий вид самогубства — альтруїстичний — зустрічається тоді, коли

особисті інтереси поглинуті соціальними, коли інтеграція групи настільки

велика, що індивід перестає існувати як самостійна одиниця. До цього виду

Дюркгейм відносить давні звичаї: самогубство стариків і хворих,

самоспалення жінок після смерті чоловіків, самогубство рабів після смерті

хазяїна і ін. Такого роду самогубства існували головним чином в архаїчних

суспільствах.

Третій вид самогубства — аномічний. Він зустрічається в часи великих

суспільних потрясінь, економічних криз, коли індивід втрачає можливість

пристосуватися до соціальних перетворень, нових соціальних вимог і втрачає

зв'язок з суспільством. Стан суспільної аномії, під котрою Дюркгейм розуміє

відсутність чітких правил і норм поведінки, коли стара їєрархія цінностей

руйнується, а нова ще не склалась, породжує моральну нестійкість окремих

індивідів. Коли коливається і дезорганізується суспільна структура, одні

індивіди швидко піднімаються, інші втрачають своє місце в суспільстві, коли

порушується суспільна рівновага — число самогубств зростає. Аномічне

самогубство, яке зустрічається найчастіше в торгових і ділових колах,

характеризується Дюркгеймом також з боку індивідуальних якостей

представників торгового і промислового світу; їх нестримний потяг до

збагачення, котрий не зустрічає жорсткої регламентації, невгамовно зростає,

порушуючи моральну і психічну рівновагу. Таким чином, послаблення або

відсутність суспільної регламентації, безладна, неврегульована суспільна

діяльність лежить в основі аномічного самогубства. Якщо суспільство не

здатне належним чином впливати на людину, то буде сумний кінець.

Протилежністю аномічного самогубства є фаталістичне, яке виникає в

результаті посиленого контролю над індивідом, "надмірна регламентація",

котра для останнього стає нестерпного.

Таким чином, самогубство, на думку Дюркгейма, є умисним і усвідомленим

актом, який здійснюється індивідом залежно від соціальної дисципліни.

Мірило нормальної соціальної поведінки — "нормальний соціальний суб'єкт",

дисциплінований і такий що визначає колективний моральний авторитет.

Поняття "егоізм-альтруізм" і "аномія-фаталізм" означали в концепції

Дюркгейма колективні сили або нахили, які штовхають людину на самогубство.

Дюркгейм називав ці сили течіями. Вимір їх інтенсивності можливий за

відсотком самогубств. Колективні сили або нахили можуть пояснити, на думку

теоретика "соціологізму", індивідуальні нахили і схильність до самогубства,

а не навпаки. Психологічні мотиви самогубства є індивідуальним, причому

часто зміненим, відображенням загальних умов соціального середовища.

Найбільш цінною рисою дюркгеймівського аналізу самогубств є розкриття

соціальної сутності цього явища як такого, що породжене кризовим станом

суспільства. Описуючи стан морального розкладу, морально-психологічної

дезорганізації і падіння буржуазного суспільства, Дюркгейм не викрив

істинних причин цієї кризи, вбачаючи їх не в сутності капіталістичних

відносин, а в досить швидких темпах соціальних змін, за якими не встигає

моральне усвідомлення.

Потрібно вказати на абстрактний, формалістичний характер типології

самогубств. Зміст цього соціального явища змінювався, тому що в одну групу

потрапляли різнородні вчинки, які відображали соціальні норми різних

суспільно-економічних формацій. Приділяючи переважну увагу соціальному

фактору, Дюркгейм обмежувався лише вказівкою на його зв'язок з фактором

психологічним. Думка про те, що рішення індивіда опосередковується

культурними потребами і нормами тієї чи іншої встановленої у відношенні до

людського життя її цінності, також не була розроблена, а лише висловлена

Дюркгеймом.

Усвідомлення послідовниками Дюркгейма цих недоліків привело до

перегляду ними деяких його положень, до намагання більш послідовно і повно

включити в соціологічну теорію психологічні фактори, що і було зроблено

Морисом Хальбваксом в його роботі "Причини самогубств" (1930). Ряд ще більш

пізніх досліджень реабілітував роль психологічних факторів, показуючи вплив

соціальних змінних на ті психологічні детермінанти, котрі безпосередньо

обумовлюють індивідуальне рішення.

Незважаючи на те, що концепція Дюркгейма потребувала більш детального

аналізу співвідношення об'єктивних і суб'єктивних фактів, головний напрям

його досліджень давав поштовх до розробки загального питання — соціальної

обумовленості індивідуальної психології.

Дюркгейм проклав дорогу кількісному аналізу в соціології і визначив

шляхи розвитку його приватних методик і технік (таких, наприклад, як метод

послідовного включення факторів, які беруть участь у взаємодії), суть

котрого — в дослідженні і інтерпретації комплексу взаємовідносин між

багатьма характеристиками, що систематично включаються у раніше

досліджуваня відношення, і ін. Дюркгейм не міг скористатися елементарними з

сьогоднішньої точки зору інструментами наукового аналізу. Незважаючи на це,

його робота відіграла значну роль в утвердженні соціального підходу до

самогубства на противагу психопатичному, який був популярним за його часів

і який до наших днів змагається з соціологічним підходом.

Причину збільшення кількості самогубств у буржуазному суспільстві

дійсно необхідно шукати в кризових соціальних ситуаціях. При цьому

неодхідно мати на увазі не тільки стан суспільної дезорганізації і

ослаблення соціальних зв'язків, але в першу чергу і такі породжені

капіталізмом об'єктивні процеси, як ріст безробіття та ін.

Висновок

Вплив Дюркгейма на західну соціологію в наш час загальновизнаний.

Учений звернув увагу на фундаментальні проблеми соціологічної науки — і цим

пояснюється його популярність у Франції кінця XIX — першої третини XX ст.,

розповсюдженість впливу його ідей в інших країнах Європи та Америки, а

також цікавість до його вчення в наш час.

Природа суспільства, його інтегративний початок, його "здоровий" і

патологічний стан, методи соціологічного дослідження і статус соціології як

науки — всі ці проблеми, які вирішуються з позицій цілісної філософсько-

соціологічної концепції, безперечно належать до числа найважливіших проблем

теоретичної соціології. При наполегливих пошуках відповіді на питання про

шляхи розвитку сучасного світу все частіше співставляються теорії Маркса,

Дюркгейма, Вебера, Парето.

Завершуючи огляд соціологічної концепції Дюркгейма, слід ще раз

сказати, що його теоретична спадщина і сьогодні знаходиться в центрі

гострих дискусій. Мабуть, одна з причин цього полягає у тому, що мислитель,

окрім безпосередньої теоретичної роботи за різноманітніми напрямками,

суб'єктивно дуже чуйно ставився до статуту соціології й активно остоював її

методологічний та фаховий суверенітет. Як справедливо зауважив Р.Нісбет:

"Дюркгейм більш аніж хтось інший в історії соціології зумів втілити в собі

те, що було найтиповіше у цій дисципліні і найпродуктивніше для

гуманітарних наук, а тому його можна назвати соціологом у найповнішому

розумінні цього слова" [5, с. 323].

Список використаної літератури

1. Радугін А.А., Радугін К.А. Курс лекцій. — М.: Владос, 1995.

2. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX століття. — К.: Либідь, 1996.

3. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. — К.:

Наукова думка, 1995.

4. Дюркгейм Е. Самогубство. Соціологічний етюд. 1912

5. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології. Від античності

до початку XX ст. К.: Либідь, 1995.

6. Історія соціології в Західній Європі та США: Підручник для вузів.

Відповідальний редактор — академік РАН Г.В.Осіпов. — М.: Видавнича група

Норма-Інфра, 1999.

Страницы: 1, 2