Релігійна толерантність

6 В Європі релігійна толерантність була можлива лише так довго, як Християнство було обов'язковим, а чужі релігії були заборонені і навіть могли бути переслідувані кримінально як чаклунство (язичництво) чи єресь.

7 Оскільки легальна несправедливість абстрактно-універсальної релігійної свободи була насильно накинута владою сил, чужих цій області, в незаконних режимах розчленовування Рейху на німецькій землі, релігійна толерантність стала неможливою.

8 Релігійна свобода існує, але не релігійна терпимість.

9 Завдяки абстрактній релігійній свободі заборона на терпимість нині відтак в силі.

10 З цього логічно слідує, що Іудаїзм може вірити в своє мамоністичне управління світом і правління нації, обраної з усіх,  тоді як Іслам може вести свою Священну Війну проти всіх невіруючих з метою підкорення світу Аллаху. Обидва мають місце законно, якщо релігійна свобода ще має якесь значення і має дозволяти віруючим як мінімум приймати їхню віру та релігійні заповіти серйозно.

Переклад - М.К. Редакція - Аня І.

Післяслово.

Ідея толерантності є однією з основних складових ідеології лібералізму - першої та останньої релігії ненажерливого світового порядку Сучасності. Тоді як дві попередні ідеї толерантності: перша, доби Реформації, як терпимість іншого через незастосування сили до нього, та друга, випрацювана лібпрофесурою, як утримання від власно претензій на істинність та утримання від суперечок з цього приводу, - не діють в силу зміни суті Західного суспільства, по-перше, в силу їх кабінетності, по-друге, діє третя ідея - ідея толерантності як тотальної терпимості -“універсальний” закон Сучасності, - яка є критерієм визначення “нештатної ситуації” та легітимізує застосування військової сили, як то було, наприклад, в Югославії, Афганістану та Іраку, і, таким чином, сприяє втягуванню “непідконтрольних територій” у сферу впливу світового порядку. Тотальна терпимість - суть релігійної свободи, як й підстава терпимості іншого зла.

Сектанти, фінансовані з-за кордону, публічно посилаючись для виправдання свого існування в Україні на реформаційну ідею толерантності, по факту є здійснювачами третьої руйнівної ідеї тотальної терпимості. Доповідачі з ЄС не вказують на бідність, тіньову економіку, натомість закликають політиків ПР-НУ-БЮТ-СПУ-КПУ навчити українців тотальній терпимості.

Ми кажемо:

загальна релігійна свобода відмінена.

привселюдна практика не православних служінь заборонена.

Буддизм, Іслам, Католицизм, Протестантизм, інші неорелігійні культи дозволені тільки не громадянам України.

Релігійна толерантність в українських ЗМІ

Ігор СКЛЕНАР, експерт проекту з моніторингу мас-медіа

Релігійна толерантність в сучасних засобах масової інформації (ЗМІ) - це важлива складова у професійній діяльності їхніх працівників, які висвітлюють релігійні аспекти в в житті сучасної людини. Об'єктом моніторингу стали декілька десятків провідних пресових органів (центральні «Дзеркало тижня», «День», «Україна молода», «Коммерсантъ», «2000» тощо; регіональні - «Високий Замок», «Львівська газета», «Харків вечірній», «Галичина», «Газета по-київськи», «Рівне вечірнє» тощо та численні українські Інтернет-видання), в яких міститься чимало публікацій на злободенну релігійну тематику. В окрему групу можна виділити ЗМІ релігійних організацій України - газети «Парафіяльна газета» (РКЦ), «Арка» (УГКЦ), журнали під однойменною назвою «Православний вісник» як УПЦ (МП), так і УПЦ КП, «Голос православ'я» (УПЦ КП), «Світло православ'я» (УПЦ (МП), «Наша віра» (УАПЦ), а також основні чи офіційні сайти цих українських Церков. Моніторинг ЗМІ проводився в часових рамках проекту - з 10 липня 2006 року по 31 січня 2007 року.

Світські видання

Одним з найкращих матеріалів толерантного характеру є публікація О. Тарасова «Не розгойдуйте човен миру…» (газета «Політична Херсонщина», 7 серпня 2006 року, www.politics.kherson.ua/?&id=3630), присвячена візиту Патріарха Філарета в Херсонську область. Аналізуючи провокаційні заклики Н.Вітренко, О.Тарасов вважає, що «віруючі мають право спілкуватися зі своїм духовним лідером» і висловив сподівання, що «мудрість переважить амбіції політиків».

Іншим прикладом релігійної толерантності є матеріал Т. Катриченко та І. Смоляни «Черновецький і Філарет не поділили колишній готель» (сайт «Главред», 14 серпня 2006 року, www.glavred.info/archive/2006/08/10/113720-6.html), у якому подано об'єктивне висвітлення протистояння між міським столичним головою та керівником однієї з найвпливовіших релігійних організацій України. Мова йде про колишню споруду Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, де керівництво УПЦ КП хотіло би облаштувати кімнати для семінаристів та кафедри духовної академії. Журналісти уникнули навішування ярликів і намагалися всесторонньо представити ситуацію.

Щодо нетолерантних публікацій року, то безперечним лідером можна визнати журналіста Д. Скворцова. Починаючи від розмови з єпископом Тульчинським Іпполитом, який нині очолює Хустську єпархію УПЦ (МП) (25 серпня 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main/20068/2317.htm), вже у самій назві «Канонічна автокефалія української православної Церкви та унія - синоніми» містить упереджене ставлення єрарха УПЦ (МП) до двох різних явищ церковної історії. Це приклад необгрунтованого залякування вірних своєї конфесії можливими наслідками того, якщо УПЦ (МП) відійде від Москви як свого центру і спроба створити образ ворога. Публікація того ж журналіста “Українська Церква більше не підставляє щік” є одним з вражаючих прикладів зневажливого ставлення до впливових релігійних конфесій незалежної України. У 3 опублікованих частинах (сайт „Ура-інформ”, 29 листопада 2006 року www.ura-inform.com/ru/politics/2006/11/29/cerkov/) журналіст зводить суть проблеми до того, що помаранчеві політики неправомірно втручалися в релігійні процеси. В іншій публікації «Всі секти в гості до нас!» Д. Скворцов (сайт „Єдіноє Отєечество”, 13 липня 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main/20067/1313.htm) коментує проект нової редакції Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» разом з керівником «Центру допомоги жертвам деструктивних культів» В. Носковим вважаючи, що «Мінюст запросто вирішив внести свою лепту в тотальне знищення історичної пам'яті українців», «він догоджає загальному руслу політики Держдепартаменту США». Всі ці звинувачення та ярлики на адресу Президента, українських релігієзнавців та Мінюсту супроводжуються у публікації запереченням того, що Україна має власну політичну націю.

Крім того, свою частку в нагнітання ворожості вніс сайт «Єдіноє Отєчєство» (засновник - «Союз православних громадян України» під керівництвом В. Каурова) публікацією «Помаранчева» провокація проти канонічного православ'я» (10 серпня 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main/20067/2603.htm). Так, Ольга Кравець у статті «Хресний хід активістів СПГУ і «Єдіного Отєчєства» знову не дозволили сектантам осквернити Одесу» (20 вересня 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main/20069/1903.htm) оцінює релігійні акції одеської євангельської церкви як «дикі для православної особи походи сектантів». Протягом лише двох днів на сайті «Єдіноє Отєчество» з'явилося кілька матеріалів як прикладів нетерпимості до УПЦ КП. В. Силенко (16 листопада 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main/200611/1625.htm) оцінив візит глави УПЦ (КП) до США як «філаретівсько-фашистський альянс», тому що «розкольник» зустрівся» з «коричневосорочниками в рясах» (така характеристика УПЦ Константинопольського патріархату в США). Надміру емоційна оцінка американського візиту предстоятеля чисельної української Церкви виявилася в такому твердженні: «Так що в особі Філарета клирики УПЦ в США знайшли достойного однодумця, оскільки глава «київського патріархату» неодноразово публічно клявся «у вірності до крові» фашистським недобиткам з УПА» . Продовження цієї теми відбулося в наступному матеріалі з образливою назвою «СПГУ вважає, що співслужінням з анафемованим розстригою Філаретом Константинопольський патріархат ставить себе поза Вселенським Православ'ям» (17 листопада 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main.200611/1622.htm). Цей прояв нетолерантності стосовно керівника релігійної організації супроводжується закликом створення «православного фронту захисту Православної Віри і Церковних Канонів від зневаження» . Завершує цей цикл матеріалів публікація Кирила Фролова «Українізація 30-их років і голодомор - це невіддільні один від одного складові геноциду російського народу» (17 листопада 2006 року, www.otechestvo.org.ua/main/200611/1601.htm).

Наше дослідження виявило, що окремі мас-медіа конкретними матеріалами розпалюють нетерпимість.

Кілька матеріалів про УГКЦ стосувалися 410-літнього ювілею Береcтейської унії. В. Дзюба та І. Симоненко на сайті «From.ua.com» назвали свій матеріал «Багатовекторний український Бог» (11 жовтня 2006 року, www.from-ua.com/politics/452baebc262e5/), тим самим використавши суто зовнішньополітичне поняття до цілком трансцендентного, яке в свою чергу не має жодного стосунку до дипломатії. Аналізуючи події 410-літньої давності, автори у вступі наголошують, що греко-католики «так і залишились для римської церкви «напівкатоликами» серед сповідуваної чистий «католицизм» еліти».

Значна частина статті Д. Скворцова під нетолерантною і не дуже зрозумілою назвою «Доброчесне шахрайство як частина «європейських цінностей» містить відверті образи історичних і сучасних постатей УГКЦ, зокрема, митрополит Андрея Шептицький названий «ідеологом терору» в таборах «Талергоф» і «Терезін» під час Першої світової війни. В черговий раз автор ворогом «канонічного Православ'я» вбачає в УГКЦ.

Не можна оминути увагою публікацію М. Басаєва «Православна загроза» на донецькому сайті “Novosti.dn» (12 січня 2007 року, novosti.dn.ua/details/39214/), в якій автор дав різку оцінку діяльності УПЦ (МП) в 2006 році. М. Басаєв пише про антиукраїнську пропаганду з боку УПЦ (МП) та піднесення російських ідей в Україні і означує ці всі процеси «махровим фашизмом». Наприкінці публікації поставлено запитання про те, чи «не пора нам сприймати ТАКЕ православ'я (зі свастиками, вуличними акціями протесту, пропагандою нетерпимості і насилля до ближнього, агітацією неприйняття навколишнього світу у вищих учбових закладах, погромами) не як релігію, а як ідеологію і оголосити повномасштабну війну цій ворожій нормальному демократичному суспільству тенденції?».

Увага українських ЗМІ до релігійної організації під назвою «Посольство Боже», яке в Україні очолює «громадянин США нігерійського походження» (так його названо в наведеній нижче публікації) Сандей Аделаджа, все більше почала зростати після перемоги на минулорічних виборах київського мера Леоніда Черновецького. Адже він декларує свою приналежність до цієї організації. Оцінка діяльності «Посольства Божого» стала набувати в окремих матеріалах різкого забарвлення, журналісти, як і у випадку з УПЦ КП та УГКЦ не скупилися на епітети різного гатунку. В статті «Інтервенція» («Рабочая газета», 8 вересня 2006 року, www.rg.kiev.ua/main.php?action=shownews&id=2488) на початку зазначається, що після розпаду СРСР «найбільший полігон одурманювання цілої країни псевдохристиянськими шаманами - Україна». У статті відкрито проявляється не тільки нетерпимість до віросповідання конкретної людини, але й расова нетерпимість.

О. Романенко та Г. Співак на сайті «Фраза» опублікували «Скандальний репортаж з «Божого двору» (29 вересня 2006 року, www.fraza.com.ua/analitics/29.09.05/11323.html). Проводячи журналістське розслідування в якості нових членів організації «Посольство Боже», вони намагалися висвітлити здебільшого негативні сторони діяльності харизматів. С. Аделаджу називають «сумно відомим чорношкірим «пастором», «чорним сонечком» (антонім образу російського фольклору «світле сонечко»), «богоподібним Сандеєм», який «почав торгівлю «чудодійними» засобами прямо в церкві» (натяк на наркотики).

Нетолерантне ставлення до окремих релігійних організацій проявляється також у нерозумінні специфіки їхньої релігійної діяльності. Наприклад, журналіст Р. Костріца, назвавши свою статтю «Хасиди втопили щастя в горілці» (газета «Коммерсант-Україна», 25 вересня 2006 року, www.kommersant.ua/doc.html?DocID=707094&IssueId=35738) наголосив на тому, що представники цього напрямку юдаїзму зловживають алкоголем, хоча йшлося про святкування Нового року за єврейським календарем в м. Умані Черкаської обл.

Преса і сайти релігійних організацій

Окремі публікації у виданнях УПЦ (МП) демонструють певним чином не таке радикальне ставлення до діяльності УПЦ КП. З уст Предстоятеля УПЦ (МП) митрополита Володимира (Сабодана) в інтерв'ю «Слова «європеєць» і «християнин» повинні бути синонімами» (журнал «Православний вісник», ч.3, 2006 р., с.8-15), а при аналізі публікацій єпархіальної газети «Світло православ'я» (Львів) у досліджуваний нами період не виявлено публікацій нетолерантного змісту і взагалі не порушено конфліктних тем. Як виняток, на офіційній веб-сторінці прес-служби УПЦ (МП) 2 січня 2007 року представлено дуже велику за обсягом, 19 стандартних сторінок, публікацію В. Анісімова «Філарет як фальсифікація» (сайт «Україна православна», 1 січня 2007 року, www.pravoslavye.org.ua/index.php?r_type=article&action=fullinfo&id=13740), в якій з різким осудом проаналізовано життя та діяльність Предстоятеля УПЦ КП. Злісна характеристика Предстоятеля УПЦ КП висловлена В.Анісімовим в короткій формі: «при Сталіні - сталініст, при КДБ - кадебіст, при ГКЧП - гекачепіст, при Кравчуку - «кравчукіст», при Кучмі - кучміст, при Ющенкові - оранжист. Цілком чеховська душечка!». Завершує публікацію чітке протиставлення «добра-погана релігія»: «Православ'я, наша тисячолітня віра, релігія любові, братства і правди, в переукладенні Філарета стає релігією брехні, ненависті і зради».

Діяльність УГКЦ стала також об'єктом всесторонньої критики з боку журналістів та окремих церковних достойників. Одне з інтерв'ю на сайті «Православие.ru» було присвячено «особливостям українського уніатства» (5 жовтня 2006 року, www.pravoslavie.ru/guest/061005191445).

Преса УПЦ КП в свою чергу реагує спокійною, неемоційною тональністю на різноманітні закиди і образливі характеристики з боку УПЦ (МП). Прикладом цього може послужити інтерв'ю з Патріархом Філаретом у журналі «Православний вісник» під назвою «Більше за визнання автокефалії нам потрібне єднання українства» (ч.7-8, с.28-31, передрук з «Українського форуму», 17 серпня 2006 року). У ньому предстоятель УПЦ КП наводить факти втручання окремих радикальних політичних сил у релігійне життя України. В тому ж числі «Православного вісника» вміщена розмова Патріарха (журнал «Інформ-століття», серпень 2006 р.) під назвою «Київ-Москва: розмови про престол» (с.31-34). Глава УПЦ КП зазначає: «я не розірвав стосунки з ними, це вони - зі мною» і далі толерантно говорить про дуже напружені взаємини з УПЦ (МП), не вдаючись до образ і навішування певних ярликів. В іншому виданні УПЦ КП - газеті «Голос православ'я» - помітна врівноважена оцінка розділеності православних Церков. Наприклад, публіцист Марк Тимофійчук у статті «Про поділи, розколи та питання церковної єдності» (ч.19, с.5) вживає слово «конфесії» стосовно двох інших православних Церков - УПЦ (МП) та УАПЦ.

Третя за чисельністю українська православна деномінація - УАПЦ, хоча була майже непомітною в рамках нашого дослідження, у своїх пресових виданнях небайдужа до суперечливих питань українського православного простору. Одне з найвпливовіших - часопис «Наша віра» - демонструє відкритість для авторів з інших антагоністичних до УАПЦ конфесій. Так, у ч. 8 вміщена публікація священика УПЦ (МП) А. Дудченка «Виклик секуляризації в Україні та наша можлива відповідь». В ч. 11 в статті «Страсті довкола Катерининського храму» прот. О. Морозов та А. Щербина аналізують в толерантному дусі конфлікт у Чернігові у зв'язку з передачею згаданого храму громаді УПЦ КП, який набув більше політичного забарвлення. Найгостріше автори висловилися про «Союз православних громадян України» - це «маргінальна політична партія».

Підсумовуючи, потрібно зазначити, що складні і суперечливі процеси в українському релігійному житті відобразилися на змісті аналізованих в рамках нашого проекту матеріалів та публікацій. Виникає логічне запитання: якими критеріями керуються працівники ЗМІ, коли пишуть про розколи українського православного простору, коли вони дають відповідну оцінку діяльності окремих релігійних організацій та їхніх керівників і т.д.? На жаль, здебільшого переважає емоційний чинник, проявляються симпатії окремих журналістів до певної конфесії, розпалюється нетерпимість до представників інших релігійних організацій, вибудовуються не завжди логічні геополітичні візії на церковному полі, а окремі ЗМІ з допомогою своїх працівників в нетолерантний спосіб переконують свою аудиторію у перевазі тієї чи іншої конфесії.

Використана література

1) Віртуальна бібліотека: www.4uth.gov.ua/tolerance/.

2) Журнал «День».

3) Сайт: www.edu.playex.org

4) Центр Дослідження Правого Руху - Указ толерантності: www.cdpr.org.ua

5) Сайт: www.risu.org.ua

6) Паламар А. О. Мудрость общения.- М.: Мол. гвардія, 1990.

7) Титаренко М. Т. Життєвий світ особистості: у межах і за межами буденності.- К.: Либідь, 2003

Страницы: 1, 2