Агатангел Крымский

не шанувати ані себе, ані науки. Моє зречення погано вразило тих, що писали

лист до мене. А тепер, коли я навіть у Москві не зостався при слов'янській

кафедрі, а пішов на східну, теє погане враження ще й погіршало. Навіть у

Чайченка, що найкраще з усіх чернігівців стосується до мене, видно з листів

якесь невдоволення. Тим-то я й до Вас боявся довгий час писати: якби ще й

Ви мене осудили, то я й почував би себе найнещасливішою людиною на землі. З

Вашого останнього листа бачу, що Ви не осудили, і це мене дуже потішило,

тільки ж мені хотілось би ще й особисто побачити Вас, послухати Вашого

голосу, почути того слова, що надає снаги, й далі з енергією працювати.

Дорогий Павле Гнатовичу! Можу Вас завірити словом честі, що мені про

кар'єру байдуже (нехай собі дд. чернігівці думають, що хтять!). Коли я

люблю схід, то чи ж я тому винен? А що східна спеціальність не спинить мені

роботу українську, дак цьому вірте" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 253].

Після повернення з Бейрута, де він вирішив залишитися ще другий рік,

призначений на студії в Європі, Агатангел Юхимович знову стояв перед

рішенням: треба було готувати, а властиво кінчати дисертацію, щоб обняти

кафедру арабістики в Лазаревському інституті.

Директор інституту, всесвітній історик (учень Т.Н.Грановського) Георгій

Ілліч Кананов (1834 - 1897) був добрий бюрократ і настоював на тому, щоб

Кримський зірвав зі славістикою і присвятив себе всеціло арабістиці.

Дисертація мала бути захищена у барона фон Розена в Санкт-Петербурзі.

Це, очевидно, дуже не подобалось Агатангелові Юхимовичеві, але мусив дати

згоду на рішення свого начальника.

Але вже в 1897 р. помер Кананов. Його спадкоємцем став іраніст і

фольклорист, професор Московського університету Всеволод Міллер (1897 -

1911). Як пізніше писав сам Агатангел Юхимович у некролозі того вченого,

він був дуже поганий адміністратор і не вмів тримати дисципліни. Вибір його

до Імператорської Академії Наук в 1911 р. був для нього спасінням, бо вже

збиралися його звільняти з посади директора.

Міллер був вчений широкого профілю, і на науковій площині Агатангел

Юхимович знайшов у ньому сподіваного вчителя. Крім того, вся сім'я

Міллерів, а він мав жінку і трьох синів, прийняла Агатангела Юхимовича за

свого; він змалював їх як сім'ю генерала Шмідта у своєму романі "Андрій

Лаговський". Життя йшло далі вперед. У 1901 р. Агатангел Юхимович став

надзвичайним професором арабської філології, а у 1903 р. став ще таким же

професором історії мусульманського Сходу. Але дисертація не закінчувалася.

Дуже цікаві причини, які він подав у листі до Всеволода Міллера

(23.1.1904), з яких видно його оцінку характеру своєї власної творчості.

Ось вони (в моєму українському перекладі): "Я залишив писати дисертацію

тому, що, не розраховуючи на те, що довше буду в Звенигородці, я не забрав

з собою потрібнихкниг. Закінчивши частину, для якої я запасся книжками, я

задержався. Не буду таїти: я задержався не без задоволення, властиво,

дисертацію я вже давно написав (в тім році, коли я посварився з Борисом

(Міллером, сином адресата. -О.П.) і протягом кількох місяців не бачив

людського обличчя), і тому тепер у мене немає ніякого зацікавлення до неї -

усе діло зводиться до того, щоб надати хаотичному рукописові стрійний та

науковий вигляд і, що важче, дати точний і добрий переклад множеству

арабських виїмків, що їх наводжу. Очевидно, і в тій роботі є для мене

чимало цікавого, але тільки з технічної сторони: бо ж приємно приглядатися,

як хаотична брила переміняється в читабельні сторінки; але ж така робота і

робиться скучною: це уже стилістика, а не дослід. Щоб Вам догодити, я

доведу дисертацію до кінця в цім же році, але, правду сказати, я б з

задоволенням її розтягнув ще років на два, щоб між тим зайнятися більш

цікавими працями.

Ви пишете, що барон Розен настоює на необхідності якнайскорішого

представлення моєї дисертації. Він писав і мені про те, передавав те діло

також і через Мінорського, і через Халатова. Ви, щоб розбудити в мені

амбіцію, додаєте, що я нарешті повинен видати працю академічного характеру,

і по асоціації ідей передбачуєте мій майбутній вступ до Академії... Ах,

дорогий Всеволоде Федоровичу! Даю Вам чесне слово, на почві амбіції Ви

недалеко мене підгоните: в мене немає амбіції, а якщо і були колись у мене

її завдатки, я її цілком викоренив. Найбільше, що я ще відчуваю, це дике

почуття радості від позитивних рецензій, але і то лише тому, що вони

свідчать лише про те, що я не цілком прогайнував час: при тому і похвальна

рецензія після кількох годин після її прочитання викликає почуття втоми,

стиду та відразу до себе і до людей, чуєш себе рабом чужої думки і гидко

робиться на душі.

Академія мене не захоплює, і жити мрією про неї і працювати ради тої мрії я

ніяк не спосібний. Ледве Ви одобрите ті стимули, які заставляють мене

напружено працювати, але все-таки я їх Вам відкрию. А займаюся або тільки

для того, щоб тим справити собі своє власне задоволення (через те рецензії

і бувають приємні і займаєшся сам для себе, а тут показується, що це і для

других пожиток і задоволення), або для того, щоб заглушити в собі почування

прив'язаності і, розширяючи світогляд, забувши свої особисті скорби, обиди

і т.д., дрібні в порівнянні з життям світових ідей. Цей другий стимул,

власне, і заставляв мене працювати якнайбільш інтенсивно: найбільш напняти-

ми періодами моєї роботи були роки 1895 - 1896 та 1902, і врешті, останні

три місяці (властиво: листопад, грудень), коли я навіть проганяв свій сон,

щоб думка не працювала проти моєї волі, 1902 р. дав результати в тому

напрямку, що Ви від мене хотіли: вся основа дисертації була власне тоді

мною виткана; але я її не довів до кінця, тому що кидався на дві сторони,

стараючись захопити думкою якнайширші горизонти: то я кидався на

старохристиянську літературу і впивався Єфремом Сирином, аввою Ісаїєю,

Тертуллія-ном і др., то займався "Семітськими мовами і народами", цікавими

для мене як "Ошпагі85" (основа) своїх власних знань, та опрацьовував собі

також Огип(1гі58 з "Історії мусульманства" і "Історії арабів", то знов

перескакував на малоруську філологію, то на англійську літературу і т.д., і

т.д., причому інколи перескакував дуже різко із області науки в область

суспільного життя, хвилювався горожанськими почуваннями і пр. Серед тих

зайнять чуття оскорбленої особистої прив'язаності затихало, і серце потроху

переставало нити. А тому що я, очевидно, до кінця життя буду до кого-небудь

прив'язуватися, а опісля розлучатися і шукати забуття у поширенні кругу

зацікавлень, то, очевидно, в мене до кінця життя будуть перемагати ось

такого роду заняття, які я Вам вже описав. Мабуть, і дисертації будуть

писатися в такі часи (це ж у мене вже четверта!), але, не оброблені, будуть

складатися на окремі полиці разом з множеством інших моїх рукописів,

чекаючи кінцевої обробітки, які відкладаються до більш спокійного часу. Я

розказав Вам чистосердечно закулісну сторону, або підкладку, моїх зайнять.

До ерудиції (я тут не стану притворно бути скромним: навіть до порядної

ерудиції) вони ведуть (у мене ж мале коло знайомств, а день довгий, і тому,

при всіх моїх скоках з однієї наукової ділянки в другу, на долю кожної

області остається досить праці), і для своєї посади, це говорю твердо, я

вповні надаюся, тому що мої зайняття не шарлатанські. А тої кар'єри, що

прямо веде в Академію, тої кар'єри, яку Ви для мене, як мій вчитель і як

начальник інституту, уважали б найбільше пожаданою, треба думати, я не

зроблю.

З огляду на те, що моє здоровля сильно підточене і ледве дасть мені прожити

дуже довго, я думаю, що корисніше є видавати, поки я живий, всякі

підсумовуючі загальні огляди ("Історія арабської літератури", "Історія

перської літератури" і др., що я їх постійно переробляю), ніж викінчувати

дисертацію...

Мимо того, відносно дисертації - будьте спокійні; Ви бажаєте, щоб я

поспішився, і я це зроблю (теперішня задержка не з моєї вини), але я зроблю

тільки тому, що це Вам буде приємно і що Вам тоді не буде стидно із-за

мене. А відносно дальшої кар'єри, у передбачуванні якої Ви робите мені

компліменти, то я примушений Вас розчарувати: відмовитися від незаслужених

компліментів. Якщо Ваш учень і доставить Вам коли-небудь приємність, то це

не буде скорим осягненням всяких можливих офіційних наукових дипломів і

почестей, до яких в нього немає найменшого потягу, а при очікуванні

короткочасного його життя навіть не може бути такого потягу. Досвід

показує, що барон Розен, що так спішить мене з дисертацією (впрочім, він

сам писав, або відтягав, свою дисертацію 18 років. Таке ж число років писав

свою магістерську дисертацію Медников. Коковцев - 13 років відтягав свою

дисертацію і, як я це знаю з його листа, ще навіть не приступив до її

писання), вміє цінити і такі "не академічні" мої видання, як "Історія

мусульманства", та рекомендує вивчати її своїм слухачам; до речі, та ж сама

Академія Наук, коли треба, згадує мене і вже два рази накладала на мене

відповідальні доручення, виповнення яких, здавалося би, треба воложити на

людей, що офіціально займають кафедру слов'янських мов; безсумнівно, що

вона ще і не раз мене згадає (ось і тепер на мені лежить, разом з

Житецьким, нове доручення Академії, для якого треба було мати, крім моїх

славістичних знань, ще і знання з семітології). А серед широкої публіки, що

цікавиться наукою, я можу своїми (Працями не тільки піддержати славу

інституту, а не зменшити, і тому з того боку Вам не потрібно стидатися із-

за мене" [Кримський 1972 - 1974, 5/1, 379].

V

Як вище сказано, Агатангел Юхимович ще до 1889 р. остаточно вирішив справу

своєї національної приналежності як української. Але він ніколи не цурався

Криму, батьківщини його предків. Ось що він писав у своєму (єдиному

існуючому) огляді кримсько-татарської літератури у 1930 р.: "Історія нового

кримсько-татарського письменства, що його зумів створити народ, який

налічує не більше ніж 178 тисяч душ, вся розгорнулася на моїх очах. Я

прихильно почав за нею стежити з 1889 року (від часу вступу до

Лазаревського інституту східних мов у Москві. - О.П.), здавна знайомий я

був з патріархом кримського письменства Ісмаїлом Гаспринським і його

спільниками, далі з великою симпатією підтримував і підтримую особисті

знайомості з головними діячами кримського літературного життя. Через те

мені хочеться вірити, що в тім стислім історичнім нарисі, який я оце

накреслив, не міг я допуститися небажаної суб'єктивності, не міг чогось

недооцінити" [Студії з Криму 1930,765 -198,190].

Ісмаіл Гаспринський (1851 - 1914) працював усе своє творче життя як

будитель, просвітитель і реформатор кримських татар, а через них усіх

тюрків та муслімів імперії. Сто років після упадку Кримського ханату, у

1883 р., він заснував і видавав досвоєі смерті свій знаменитий двомовний

(татарсько-російський) журнал "Терджиман. Переводчик". Агатангел Юхимович

дуже цікавився долею ісламських народів та їх поступом. У монографії

"Мусульманство і його будучність" [Кримський 1904] він ясно окреслив одне

своє джерело: "Щодо характеристики тюрків російських, то я переважно

наводитиму факти із найважнішого татарського органу - бахчисарайської

часописи "Терджиман" і із інших писань татарських патріотів".

З другої сторони, Гаспринський перекладав і друкував у Терджимані" думки

Агатангела Юхимовича про тюркський фанатизм [Терджиман 1904, ч. ЗО] або про

проблеми реформи шкіл у російських мусульман [Терджиман 1905, ч. 28]. Тому

не дивно, що з нагоди рецензії твору Агатангела Юхимовича "История Турции"

в тому ж татарському органі появилася також біографія нашого вченого із

цікавою спеціальною бібліографією [Терджиман 1915, ч. 204]. У своїх

"Студіях з Криму" Агатангел Юхимович цікаво порівнює свою національну

свідомість із свідомістю Гаспринського. В році 1881 останній пояснив

російським читачам, хто він, такими словами: "Я русский, оставаясь в то же

время мусульманином й татарином". До тих слів Агатангел Юхимович додав

таке: "В розмовах зо мною, свідомим українцем (розрядка моя. - О.П.),

Гаспринський себе ніколи "русским" не називав" [Студії з Криму 1930, 772,

прим. 2].

Агатангел Юхимович часто відвідував Крим (головно Ялту та Бахчисарай). Ось

яку він мав пригоду із молодшим співробітником Гаспринського, Ісмаїлом

Лемановим ( 1871 - 1936?), викладачем російської та арабської мов у

найвизначнішій ісламській школі в Бахчисараї - Зенджірлі медресе.

"Пам'ятаю, - пише Агатангел Юхимович, - як напровесні 1905 р. побував я в

Зенджірлі вкупі з Лемановим, і він хитренько наперед попрохав мене не

говорити з софтами (студенти-богослови ісламські. - О.П.), або з ним ані по-

російськи, ані по-татарськи, тільки по класично-арабськи: що з того вийде.

Вийшло те, що жоден із софтів не зміг, на мої арабські запити, скласти мені

відповіді, скільки-небудь грамотної:

силувалися зліпити простенькі арабські речення, та мало що їм щастило, а

тим часом я з Лемановим, в присутності софтів, вели арабську наукову

розмову, обмінювалися вражіннями і т. п. З того Леманов був дуже

задоволений: "Нехай наші клерикали знають, що навіть мову святого Корана

гяури (не мусульмани. - О.П.) тямлять краще, ніж вони. А через що? Через

те, що вчили її новим європейським методом, а не перестарілим

середньовіковим" [Студії з Криму 1930, 7 75].

Агатангел Юхимович був особливо близький з татарськими культурними діячами

після переїзду до Києва, коли працював в нашій Академії. Його близьким

співпрацівником був історик-середньовічник Осман Акчокракли (1879 - 1937?),

що, між іншим, стимульований Агатангелом Юхимовичем, видав українською

мовою зміст поеми про походи Б.Хмельницького у 1648 р., складеної Джан

Мухамедом, зятем Тугай-бея, близького друга нашого Богдана (Татарська поема

Джан-Мухаме-дова. Про похід Іслям-Гірея II (III) спільно з Богданом

Хмельницьким на Польщу. [Східний світ 1930,12,163-170; передрук див.:

Східний світ 1993,1,134-139]). Інший кримський вчений, з яким Агатангел

Юхимович радо спілкувався, був філолог-тюрколог і поет Бекір Чобанзаде

(1893 - 1937), професор тюркології в університеті Баку [див. про нього:

Библиографический словарь... 1975, 601].

Серед кримських друзів Агатангела Юхимовича був молодий тоді ведучий

революційний поет Абдулла Лятіф-заде (1890 - 1937?), з яким Агатангел

Юхимович радо обговорював між іншим загальні проблеми кримсько-татарської

художньої літератури. "Пам'ятаю, - пише Агатангел Юхимович, - в розмові з

Лятіфом-заде я сказав був про одного татарського поета: "Він у свою лірику

вносить громадські настрої". "А я, - перебив мене Лятіф-заде, - роблю

навпаки: в громадські теми вношу лірику" [Студії з Криму 1930,183]. В

іншому місці Агатангел Юхимович пише про того ж Лятіфа-заде: "Довелося мені

чути од Лятіфа-заде таку характеристику татарської поезії (в своїй

скромності він не виключив і самого себе): "Уся наша поезія - дуже

практична, утилітарна. Наші вірші - ніби трактати з публіцистичними

ідеями". "Увага ця, - додає Агатангел Юхимович, - справедлива, і торкається

вона не тільки кримчаків, а й інших тюрків бувшої Росії" [Студії з Криму

1930,188].

Агатангел Юхимович мав і прямих учнів з кримських татар. Між ними був

ісламіст КгОрнк Якуб Кемаль, завідувач Східного музею в Ялті, що

досліджував суфізм, ісламський містицизм, одну з улюблених наук А.

Кримського. Агатангел Юхимович надрукував інформацію про відкритий ним

"Арабський суфійський рукопис ХТО ст„ в Криму знайдений, і чи не в Криму й

писаний "[Східний світ 1930,759-764]. Як казав мені Агатангел Юхимович у

1940 р., Кемалева уже надрукована монографія "Документальна історія цехів в

Кримськім Ханстві" не вийшла у світ у 1931 р., а була повністю знищена.

Одначе цій молодій кримсько-татарській культурі в розвитку, так дорогій

серцю Агатангела Юхимовича, не судилося довго процвітати. Прийшли трагічні

роки 1934 - 1936, і майже всі її діячі були поголовне зліквідовані.

VI

Вище я цитував листа Агатангела Юхимовича до свого сходознавчого вчителя

Всеволода Міллера, в якому Агатангел Юхимович недвозначно з'ясував свою

незацікавленість кар'єрою в Російській Імператорській Академії Наук.

Очевидно, він не бажав збільшити число тих українських духовників та

вчених, що від часів Петра І наводнювали столицю імперії, спричиняючи

інтелектуальну засуху на своїй батьківщині.

Але у 1918 р. відкрилася можливість творити повноцінну українську науку в

Українській Академії Наук і тим самим реалізувати мрію учителя Драгоманова.

Очевидно, Агатангел Юхимович повністю включився у ту велику справу без

Людних застережень.

Михайло Драгоманов (1841 - 1895) має заслужену славу як найвизначніший

теоретик лібералізму і конституціалізму в царській імперії та на еміграції.

Але його Місце в історії української інтелектуальної історії - виїмкове.

Тоді, коли його колега 00 київському університету Володимир Антонович

продовжував проповідувати хлопоманське просвітянство та аполітичне

українофільство, Драгоманов відкрив, що всякий український (не

українофільський!) рух на Україні мусить бути політичний,всякий політичний

рух, отже, мусить мати українську національну закраску [Охримовяч 1922,88-

778;Пизюр 1966,162-166,7 -77]. Крім того, Драгоманов проповідував, що

українство має сенс тільки тоді, коли витворить свою власну високу культуру

європейського типу; що українські письменники повинні залишити етнографізм

науковцям, а натомість вчитися на взорах творів світової літератури,

причому ті, хто не знає західних мов, можуть використовувати російську мову

як вікно в Європу.

Після 1876 року твори Драгоманова тільки випадково попадали в руки

українському чиггачеві. Зате в Галичині, завдяки австрійському

конституційному устрою, Драгоманов І. — знайшов учнів, що проводили в життя

його теорії. Найвизначнішим серед них був Пан Франко, близький друг

Агатангела Юхимовича, а також прибраний галичанин Михайло Грушевський.

Обидва вони - Грушевський і Франко - властиво створили Першу українську

неофіційну академію - Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові (1893).

Восени 1904 р. зустрілися два українські драгоманівці у Москві, де вони

працювали професорами. Обидва були корифеями у своїх галузях. Один з них -

універсальний філолог, сходознавець та славіст Агатангел Юхимович, а другий

- універсальний Природознавець, основоположник біогеохімії - Володимир

Вернадський (1863 - 1945) {Сарбей 1971, 1, 93]. Вони стали друзями на все

життя, бо ідеально доповнювали Один одного. Володимир Вернадський був

старший і вже у 1912 р. став ординарним академіком Імператорської Академії

Наук в Петербурзі.

В червні 1918 р. гетьман України Павло Скоропадський, який тільки що

заснував і українські університети - один у Києві, а другий у Кам'янці-

Подільськім, велівпокликати до життя спеціальну Комісію до вироблення

законопроекту про заснування Української Академії Наук в Києві. Головою

комісії призначено академіка Володимира Вернадського, який запросив на

одного з членів комісії в першу чергу Агатангела Юхимовича. Комісія

працювала з 9 липня по 17 вересня і підготувала законопроект,який зразу був

прийнятий Радою Міністрів і затверджений гетьманом [Дорошенко 1930, 2, 361

- 362]. Праці Комісії склали цілий том, в якому вміщено дотичні документи,

між ними "Статут" новоствореної Академії [див.: Збірник праць... 1919, IV,

136]. Тому що це перший Статут нашої Академії і він ясно віддзеркалює візію

його авторів, обох драгоманівців-друзів - Вернадського і Кримського, я

дозволю собі запитувати його відносну частину:

“2. Українська Академія Наук у Києві:

а) намагається поширювати, поглиблювати і розповсюджувати наукові

дисципліни, а разом і збагачувати їх новими відкриттями на користь

людськости;

б) пособляє об'єднанню та організуванню наукової праці на Вкраїні та

допомагає витворенню дослідничих інститутів для всіх паростей людського

знання;

в) як найвища українська наукова національна установа. Академія, визнаючи

українську національну культуру з її оруддям - українською мовою, ставить

Страницы: 1, 2, 3