1933г. Трагедия голода на Украине (1933: Трагедія голоду)

У травні 1922р. В. І. Ленін запросив на посаду заступника наркома

фінансів відомого йому з часів підпілля здібного господарника М. К.

Владимирова, який працював наркомом продовольства України. Перед ним

ставилося конкретне завдання - зупинити інфляцію і здійснити грошову

реформу. Працівники Наркомфіну справилися з дуже важким завданням. У жовтні

1922р. в обігу з'явилися забезпечені золотом банківські білети 10-

карбованцевої вартості, які через червоний колір купюри стали зватися

червінцями. У 1924р. знецінений «держзнак» вилучили з обігу, грошова

реформа завершилася, перші партії червінців з'явилися на зарубіжних

валютних ринках. Та конвертована валюта виявилася незручною для командно-

адміністративної системи управління. У 1926-1928рр. було здійснено заходи,

щоб перетворити червоний карбованець у внутрішню валюту i це дало

можливість покривати фінансові прориви найпростішим шляхом - за рахунок

паперово-грошової емісії.

Проте ні горілчана монополія, ні емісія не могли бути головним

джерелом доходів бюджету. Ця роль завжди належала сільському господарству.

Випробували й відповідний механізм вилучення селянських коштів. Селянство

сплачує державі не тільки звичайні податки, прямі і посередні, але воно ще

переплачує на порівняно високих цінах на товари промисловості - це, по-

перше, і більш або менш недоодержує на цінах на сільськогосподарські

продукти - це, по-друге.

З приводу розриву в цінах, або, як тоді казали, розхилу «ножиць цін»,

у колективному керівництві партії розгорілися дискусії. Л. Д. Троцький, Л.

Б. Каменєв і Є. Г. Зинов'єв вважали, що з селян треба брати багато, аби

забезпечити максимальні темпи розгортання промисловості

(«надіндустріалізація»). Й. В. Сталін стояв за помірний розхил «ножиць».

Інші члени колективного керівництва, що склалося у 1923 році—М. І. Бухарін,

О. 1. Риков і М. П. Томський схилялися до введення «відновлювальних» цін,

які цілковито повертали селянам витрати на виробництво хліба. У кінцевому

підсумку група Бухаріна підтримала центристську позицію Сталіна. Та селяни

не давали на це згоди і взимку 1927-1928 років практично припинили

підвезення хліба на ринки. У країні спалахнула хлібозаготівельна криза.

Виїхавши у січні 1928 р. на хлібозаготівлі до Сибіру, Сталін у серії

виступів перед партійними працівниками розгорнув програму з трьох пунктів:

- зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за

державними цінами, а на випадок відмови - застосувати надзвичайні заходи і

конфіскувати надлишки;

- у найближчі 3-4 роки провести часткову колективізацію сільського

господарства;

- услід за частковою провести суцільну колективізацію сільського

господарства.

Колгоспи були потрібні Сталіну, щоб подолати хлібозаготівельну кризу

і одержати від села додаткові кошти на індустріалізацію. Надзвичайні заходи

були придатні лише для вилучення готової продукції. З їх допомогою

неможливо було змусити селян-одноосібників постійно виробляти товарний

хліб.

Ревізію курсу XV з'їзду ВКП(б) в соціалістичному будівництві Сталін

по-всякому камуфлював. Замисливши в лютому 1928р. скасування непу,

примусове об'єднання селян у колективні господарства і накладання

продрозкладки на колгоспи, Сталін на словах усе це заперечував: «Розмови

про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозкладку,

розкуркулювання і т. д., є контрреволюційним базіканням». Надалі знову став

уживатися тільки термін «розкуркулення».

У 1922р. В. I. Ленін пропонував задуматися над тим, «як кооперувати,

як «обмежувати» куркулів, не припиняючи зростання продуктивних сил». Отже,

куркулі не виключалися з числа учасників кооперативного руху. На XVI

конференції ВКП(б) при обговоренні доповіді М. І. Калініна про шляхи

піднесення сільського господарства несподівано виникла дискусія про місце

куркуля в колективізованому селі. Секретар ЦК КП(б)У П. П. Любченко вважав,

що куркулі можуть працювати в колгоспі. Інші висловлювалися за збереження

куркульських господарств в урізаному вигляді за межами колгоспних масивів.

А в постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930р. «Про темп колективізації і

заходи допомоги держави колгоспному будівництву» ставилося завдання

ліквідувати куркуля «як клас». При цьому куркульськими вважалися всі

найзаможніші в даному населеному пункті господарства безвідносно до того,

чи мали вони експлуататорські ознаки. А нерідко перед селянином-середняком

поставала й інша дилема: або вступати до колгоспу, або виступати

противником колгоспу і тому бути розкуркуленим.

1928 рiк - «Рік великого перелому» характеризується не тільки

переходом до суцільної колективізації селянських господарств при

розкуркуленні їх заможного прошарку, а й швидким згортанням ринку,

наростанням в економіці розподільчих, воєнно-комуністичних рис. У містах

відбувся перехід до нормованої торгівлі. Призначені для села промтовари теж

були вилучені з вільного продажу й увійшли до фонду отоварювання заготівель

на контрактаційній основі. Контрактаційний договір з державою втратив

характер добровільності. Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 26 серпня

1929р. «Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації

зернових посівів» він став розглядатись як «засіб організації планового

продуктообміну між містом і селом».

Як політик Сталін володів «магією слів». Непопулярні надзвичайні

заходи він завжди пов'язував тільки з куркульськими господарствами. Лозунг

ліквідації куркульства як класу давав змогу ціною висилки сотень тисяч

селянських сімей, оголошених куркульськими, змусити тих, хто залишився,

вступати до колгоспів.

Здобувши абсолютний контроль над партією і державою, Сталін негайно

перейшов до авантюристичної лівацької політики «стрибка» в

індустріалізації. Утруднень у фінансуванні капітального будівництва більше

не існувало, хоч через відсутність справжнього госпрозрахунку промисловість

самостійно заробляла порівняно небагато. З бюджету важка індустрія країни

одержала в 1928/29р. 512млн. крб., у 1929/30-1395млн., у 1931-5737 і в

1932р.- 9078млн. крб., а всього за п'ятирічку - 16622 млн. Крб. при власних

коштах 3371 млн. крб.

Сільськогосподарське походження мали не лише вилучення з прибутків

села у формі податків та «ножиць цін», а й значна частина надходжень від

горілчаної монополії та емісії. Суцільна колективізація села здійснювалася

в ім'я прискорення промислового будівництва.

Промисловість фінансувалася під план. Плановий приріст продукції було

встановлено на 1929/30р. в розмірі 32%, на 1931 - 45%, на 1932р.- 36%. Саме

такий вигляд мав у цифрах сталінський «стрибок». Насправді, середньорічний

приріст промислової продукції у 1929/33р.р. складав 15,7%. Треба взяти до

уваги: на вартісні показники, які визначалися в незмінних цінах 1927/28р.,

дуже вплинула інфляція; у першій п'ятирічці інтенсивно оновлювалася

продукція, а нові її види включалися в статистичну звітність у поточних,

підвищених цінах. Виходить, що забезпечення високих темпів індустріалізації

не потребувало таких жертв. Директиви з'їзду і розроблений на їх основі

перший п'ятирічний план становили цілком реальну і надійну альтернативу

сталінському «стрибку».

1928р. Сталін ще не міг відкинути рішення XV з'їзду партії про

часткову колективізацію на добровільній основі. Після того, як опір групи

Бухаріна було зламано, перегляду цього рішення ніщо не перешкоджало.

Механізм «стрибка», складовий елемент якого становила суцільна

колективізація, було запущено. Село вступило в нову смугу розвитку, де

кожний крок - невідомий. Найбільші труднощі виникли при опрацюванні

внутрішньої організації селянського колективного господарства і його

непростих взаємовідносин з оточуючим світом.

Із трьох форм колгоспу селяни-середняки надавали перевагу товариствам

спільного обробітку землі, де усуспільнювалися тільки основні земельні

угіддя, а з галузей сільськогосподарської праці -рільництво. Напередодні

суцільної колективізації питома вага тсозів на Україні дорівнювала 74,5%,

артілей—22,6%, а комун, де рівень усуспільнення засобів виробництва

підходив до максимуму,- лише 2,9%. ЦК ВКП(б) у постанові від 5 січня 1930р.

«Про темп колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву»

висунув завдання здійснити суцільну колективізацію в артільній формі з

перспективою дальшого зростання рівня усуспільнення.

Ще навесні 1928р. допускалося, що колгоспники можуть вільно

розпоряджатися результатами своєї праці ї зробити вибір між субсидіями та

можливістю продати хліб на ринку. У «рік великого перелому» торгівлю хлібом

на ринку було заборонено. Обмолочений хліб просто з колгоспних токів почали

вивозити на зсипні пункти та елеватори.

ТРИ РОКИ ПРОДРОЗКЛАДКИ

«Рік великого перелому» характеризувався остаточним відступом до

політики воєнного комунізму. Початок форсованої колективізації збігся з

фактичною забороною торгівлі і введенням практики планових завдань щодо

здавання державі хліба та інших сільськогосподарських продуктів з

розкладкою плану по кожному селу, колективному або індивідуальному

господарству. Проте розкладка виявилася ефективною тільки наступного року,

коли кількість колгоспів зросла, а невиконання плану стало каратися

розкуркуленням. З літа 1930р. поширилася практика твердих завдань щодо

здачі всіх «лишків».

Поставки товарної продукції державі оголошувалися для колгоспів

першою заповіддю. Ціна була заниженою, а через інфляцію незабаром стала

взагаліі символічною. Що ж до обсягів, то тут панувала невизначеність.

Держава не вступала у податкові відносини з колгоспами, за яких наперед

визначалася частка продукції, що підлягала передачі хлібозаготівельним

органам. За винятком насіннєвого, продовольчого і фуражного фондів хліб мав

надходити лише державі.

Повернення до непопулярного воєнного комунізму термінологічне

маскувалося. Методи воєнно-комуністичного штурму було названо «новим етапом

непу». Поняття «продрозкладка» замінювалося поширеним терміном «план».

Перша колгоспна весна 1930р. була обіцяючою. Україна одержала

непоганий урожай. Напередодні жнив зробили орієнтовний підрахунок:

1 355млн. пудів. На 23,5млн. чоловік сільського населення треба було

утворити продовольчий фонд з розрахунку по 16 пудів на людину - 376млн.

пудів. Посівний, фуражний і страховий фонди складали 515млн. пудів,

резервний - 35млн. Виходячи з цих нескладних підрахунків,

хлібозаготівельний план визначився в 430млн. пудів. Потім його збільшили до

440млн., 472млн. і, нарешті, до 490млн. пудів. До 1 червня 1931р. заготівлі

з урожаю 1930р. дійшли до 477млн. пудів проти 310млн. за попередній сезон.

Було здано по 4,7 центнера з гектара - рекордний показник товарності за всі

роки Радянської влади. Створювалися уявлення, що колгоспне село здатне

забезпечити «стрибок» індустріалізації. У звітній доповіді. ЦК ВКП(б) XVI

з'їзду партії Сталін заявив, що зернову проблему «ми вже розв'язуємо в

основному з успіхом».

Селян результати першого року суцільної колективізації привели в

шоковий стан. Ринок зникав. Гроші втрачали свою купівельну спроможність.

Фонд отоварення заготівель був мізерний, а заробітки в громадському

господарстві - злиденними. Щоб прогодуватися, треба було розраховувати в

основному на присадибну ділянку.

Проте кількість колгоспів зростала. Після березня 1930р.

адміністративний тиск на одноосібників став вважатися перегином. Це не

означає, що колективізація втратила примусовий характер. Господарювати

індивідуально ставало дедалі важче: одноосібників розкуркулювали, обкладали

«твердим завданням» та високими податками, тоді як колгоспники одержували

податкові пільги. До кінця 1932р. на Україні колективізували майже 70%

селянських господарств з охопленням понад 80% посівних площ. Не менш

високого рівня колективізації досягнули в інших зернових районах.

Колективізація супроводжувалася експропріацією заможного прошарку

селянства і руйнуванням розвинутої системи сільськогосподарської

кооперації. Продрозкладка вела до швидкого розростання кризових явищ.

Найістотнішим проявом кризи, яка охопила молодий колгоспний лад, була

цілковита незацікавленість селян у розвитку громадського господарства, їхнє

пряме небажання працювати.

За завданням ЦК КП(б)У на початку 1933р. обстежили 340 колгоспів

різних районів України. З'ясувалося: 19% працездатних колгоспників за рік

не заробили жодного трудодня, а З0% одержали від 1 до 50 трудоднів. Одна з

причин таких показників була проблема управління.

У дрібнотоварному виробництві такої проблеми взагалі не існувало. А в

колективізованих районах сільське господарство втрачало еластичність,

властиву дрібному виробництву. Економічні результати колгоспів і радгоспів

прямо залежали від якості керівництва, планування, організації виробництва,

обліку і оплати праці.

До початку суцільної колективізації в колгоспах панувала «поденщина».

Іноді доходи розподілялися по їдцям або кількості робітників у сім'ї. У

1932 році переважна більшість колгоспів перейшла до організації праці за

трудоднями, які давали змогу враховувати не тільки кількісні, а й якісні

результати роботи. Проте в самому порядку нарахування їх існувало багато

недоліків. Один з найсерйозніших - дискримінація праці польових

працівників, викликана насамперед бюрократизацією управлінської сфери через

відсутність справді демократичних норм у примірному Статуті

сільськогосподарської артілі. За першу половину 1932р. в колгоспі ім,

Ворошилова (с. Кримка Одеської області) на польових працівників припало

тільки 800 трудоднів з 2700, а в колгоспі ім. XVI партз'їзду (с. Дерюгін

Брід тої ж області) - 4 тисячі з 13300. Більшість трудоднів «заробив»

управлінський та обслуговуючий персонал.

У 1930 і 1931 роках у колгоспах створювалися тимчасові бригади - на

період сільськогосподарської кампанії. Непостійний склад бригад і

незакріплен'ість робочої худоби, реманенту, земельних ділянок тягли за

собою знеосіблення і зрівнялівку. У постанові ЦК ВКП(б) від 4 лютого 1932р.

«Про чергові заходи по організаційно-господарському зміцненню колгоспів»

було визначено, що в основу організації праці треба покласти постійну

виробничу бригаду з незмінним складом працюючих, за якою б закріплювалися

земельні ділянки і засоби праці. Ці рекомендації не виконувалися.

Бюрократичні методи керівництва колгоспами були неминучі за умов

розкладки і відриву безпосередніх виробників від засобів виробництва. Вони

сильно позначалися на результатах господарювання. Одержуючи з районів

посівні плани, колгоспники опинялися в становищі агрикультурних хижаків

тому, що були змушені виконувати неспроможні вказівки, що йдуть не від

життя, а від паперу.

Партійний вплив на стан справ у колгоспах відчувався слабо. З

кількісного та якісного боку, а також за своєю організаційною структурою

партійні організації не стояли на належній висоті. Нечисленність сільської

парторганізації і специфіка складу (переважали члени партії, які займали

керівні посади, а також агрономи, лікарі, вчителі та інші спеціалісти)

перешкоджали переходу від територіального до виробничого принципу в її

побудові. А життя вимагало розв'язати питання про організацію партійного

осередку безпосередньо в колгоспі.

Щоправда, кількість сільських членів партії швидко зростала. Так,

селян, прийнятих до лав КП(б)У, збільшилося з 4 тисяч у 1929р. до 39,6

тисячі у 1932-му. Проте сільські осередки не виросли кількісно адекватно

прийому. По-перше, серед них процент виключених з партії під час чистки

1929-1930рр. складав 16,2 (по виробничих осередках міста - 8,8). По-друге,

політичний рівень нового поповнення був низький. До того ж масовий прийом

погіршив пропорції між членами і кандидатами партії. На початок 1932р.

сільська партійна організація України на дві третини складалася з

кандидатів.

У лютому 1931р. ЦК партії прийняв «Положення про осередок ВКП(б) у

колгоспах». Відповідно до нього сільські осередки в районах суцільної

колективізації обов'язково мали бути перетворені на колгоспні. Однак

приблизно з 30 тисяч самостійні осередки мали тільки 4767 колгоспів. Не

маючи можливості спиратися на сільські осередки при розв'язанні питань

виробничого характеру, районні комітети партії діяли через уповноважених,

котрі виїжджали на села проводити чергову кампанію. У доколгоспному селі

такий метод роботи себе виправдав, але в нових умовах він став явно

неефективним.

Відрив безпосередніх виробників від засобів виробництва відсував на

задній план віковий досвід селянського господарювання, а методи колективної

організації праці не могли бути засвоєні без допомоги іззовні, з боку

робітничого класу. Життя показало: найкраща організаційна форма участі

робітників у налагодженні колективних методів господарювання на селі -

державні машинно-тракторні станції. Можна сказати, що МТС являли собою

інтегральним елемент колгоспного ладу, без якого колективне господарювання

на селі існувати не могло, їх мережа швидко розвивалася. Активно впливати

на організаційно-господарське зміцнення колгоспів МТС ще не могли. У першій

п'ятирічці розв'язувалися питання, пов'язані з формуванням трудових

колективів, одержанням, розміщенням і освоєнням техніки, налагодженням

виробничих зв'язків з колгоспами.

На відміну від інших районів країни на становищі в сільському

господарстві України дуже позначилася чехарда з адміністративно-

територіальним поділом. XVI з'їзд партії вирішив спростити систему

управління за рахунок ліквідації окружної ланки. Проте на Україні областей

тоді не існувало. Замість того, щоб утворити їх шляхом укрупнення округів,

рішення з'їзду тут виконали буквально. В результаті виникла дволанкова

система управління: центр-район. З вересня 1930р. територію УРСР

розподілили на 503 адміністративні одиниці, якими керували безпосередньо з

Харкова: Молдавську АРСР, 18 міст центрального підпорядкування і 484

сільські райони. Управляти такою кількістю районів а одного центру було

неможливо. 3 лютого по жовтень 1932р. в республіці відбувався непростий

процес організації областей. Апарат обласних організацій тільки формувався

і ситуацією на місцях не володів, тоді коли обтяжливі для центру прямі

зв'язки з сотнями районів фактично припинилися.

При аналізі причин дезорганізації колгоспного виробництва не можна

відкидати неготовності основної маси колгоспників до колективної праці. І

все ж безуспішність спроб реалізувати в масовому масштабі заходи щодо

організаційно-господарського зміцнення колгоспів, які добре себе

зарекомендували в передових артілях, пояснювалася, насамперед, не

особливостями селянської психології, а руйнівним впливом продрозкладки.

З одного боку, селяни не могли почувати себе господарями у власному

Страницы: 1, 2, 3